Йон Колфер - Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер

не можна було підстрелити. Звісно, для ельфійської зброї така відстань нічого не означає, але ЛЕПівська зброя за­раз не працювала. Лабораторії «Кобой» про все по­дбали.

— У лейтенанті Поллі з’явилася дірка, — присвис­нув Аймон. — Його можна бачити наскрізь. І це не означає, що він поганий брехун.

Гобліни не надто прив’язувалися один до одного. Якщо врахувати всі випадки лихослів’я, лиходійства і помсти в лавах Б’ва Келл, то можна зрозуміти, що мати друзів-гоблінів не варто.

— Що скажете? — спитав Дналл, найгарніший із них. — Може, комусь із вас, хлопці, варто спусти­тися і подивитися.

Аймон гмикнув.

— А як же! Ми спустимося, і нас підстрелить отой здоровило. Думаєш, ми дурні?

— Здоровило вибув. Я сам його підстрелив. Влучно!

— А мій постріл викликав лавину, — похвалився Найл, наймолодший у банді. — Мою руку завжди можна упізнати.

— Який твій постріл? Ти хіба хробака можеш під­стрелити. Не сміши мене.

Утрутився Аймон.

— Добре. Лишіть свою луску цілою. Ми зробимо кілька кіл, щоб подивитися, хто вижив.

— Чудовий план, геніальний, — похвалив Дналл. — Але він не спрацює.

— Чому?

Дналл тицьнув униз наманікюреним нігтем.

— Вони поїдуть потягом.

Із півночі наближалися чотири зелених вагончи­ки, запряжені у старенький дизельний потяг. Навко­ло потяга вирував сніг.

Спасіння, подумала Холлі. А може й ні. Чомусь від одного лише вигляду потяга в неї скрутило шлу­нок. Але вибирати не було з чого.

— Потяг хімзаводу «Маяк», — сказав Артеміс.

Холлі обернулася через плече. Артеміс був блідніший, ніж зазвичай.

— Що?

— «Зелені» по всьому світу називають його «зеле­ною машиною», така вже іронія. На ньому транспор­тують уран і плутон на переробку до хімічного заводу

«Маяк». У кабіні один машиніст. Охорони немає. Повне завантаження. Ця штука небезпечніша за ядерний підводний човен.

— А знаєш ти про нього тому, що...

Артеміс знизав плечима.

— Мені подобається за таким спостерігати. Врешті- решт, радіація — проблема світова.

Тепер і Холлі відчувала. Уран щипав шкіру на що­ках навіть крізь захисний гель. Потяг — отрута. Але він — єдиний шанс урятувати командира.

— Із кожною секундою веселіше, — пробурмотіла Холлі.

Потяг наближався. Торохкотів зі швидкістю де­сять кліків на годину. Була б Холлі сама — жодних проблем, а от із двома чоловіками внизу і непотріб­ним Хлопчиком Бруду доведеться добряче попрацю­вати, щоб потрапити на борт.

Холлі змарнувала ще кілька секунд, щоб подиви­тися на гоблінів. Вони зависли на висоті трьохсот метрів. Імпровізувати гобліни не вміли. Потяг ви­явився несподіванкою; їм знадобиться не менше хвилини, щоб розробити хоч якусь стратегію. Дірка в колишньому командирові змусить їх затриматися ще трохи.

Холлі відчувала, як вагони випромінюють радіа­цію. Вона проникала крізь гель у шкіру, щипала очі. Зовсім скоро зникне магія. Без неї вона довго не про­тягне.

Але зараз не час про це думати. Головне — коман­дир. Вона має витягти його живим. Якщо Б’ва Келл такі розумні, що змогли розробити операцію проти ЛЕП, то під землею відбувається щось серйозне. Що б то не було, для протистояння потрібен Джуліус Рут. Вона повернулася до Артеміса.

— Добре, Хлопчику Бруду. Маємо лише один постріл. Хапайся, за що зможеш.

Артеміс здригнувся.

— Не бійся. Ти зможеш.

— Мені холодно, ельфе, — огризнувся Артеміс. — Люди тремтять від холоду.

— Бойовий у тебе дух, — похвалила його капітан і побігла.

За нею, мов линва за гарпуном, тяглася мотузка. Хоча вона і була завтовшки з волосінь для вудки, вона б ви тримала двох слонів. Артеміс кинувся за Холлі.

Вони бігли паралельно рейкам, здіймаючи ногами снігові фонтани. їх наздоганяв потяг. Він гудів і штовхав перед собою повітряний буфер.

Артеміс намагався не відставати. Це не для нього. Бігати і потіти. Теж мені комбат. Він не солдат. Він стратег. Геніальний розум. А фізичні розборки нехай лишаються таким, як Батлер. Але цього разу слуги поруч не було. І не буде, якщо вони не залізуть на цей потяг.

Артеміс задихався, пара, що виривалася з рота, кристалізувалася і заважала дивитися. Потяг їх уже наздогнав, обсипав крижинками та іскрами з-під коліс.

— Другий вагон, — крикнула Холлі. — Там зручне полоззя. Бережи ноги.

Полоззя? Артеміс озирнувся. Другий вагон швидко наближався. Але було так шумно, що важко було на­віть дивитися в той бік. Таке хіба можливо? Жахливо. Нестерпно. Он під стальними дверима. Вузька полоса. Достатньо широка, щоб на неї стати. І втриматися.

Холлі легко на неї скочила, розпласталася на стіні вагона. Таке враження, що жодних зусиль не докла­ла. Просто стрибнула й опинилася в безпеці, вряту­валася від небезпечних коліс.

— Давай, Фауле, — крикнула Холлі. — Стрибай!

Артеміс спробував, дійсно спробував. Але носок чобота зачепився за метал. Хлопець спіткнувся, за­махав руками, щоб утримати рівновагу. Назустріч неслася невблаганна смерть.

— Дві ліві ноги, — пробурмотіла Холлі і вхопила ненависного Хлопчика Бруду за комір.

Кидок — і Артеміс полетів уперед і ударився об двері, немов у мультику.

Мотузка билася об бік вагона. Секунда, і Холлі вже опинилася в іншому місці. Вона шукала точку опори, щоб зачепитися. Може, спеціальний пасок і зменшить вагу Рута з Батлером, але ривок може зі­рвати з потяга її саму. А якщо таке станеться, то всьому кінець.

Холлі зачепилася рукою за металеву драбину. По­мітила, як через розірваний костюм мерехтять ма­гічні іскорки. Намагаються усунути вплив радіації. Скільки іще протримається магія за таких умов? безперервне зцілення виснажує. Доведеться прово­дити Ритуал. І чим скоріше, тим краще.

Холлі хотіла відчепити гак від себе і прив’язати до однієї з поперечин, але мотузка натягнулася, мало не збила її з ніг. Вона вчепилася в драбину, нігті впи­лися в шкіру. Що ж, над цим планом потрібно ще попрацювати. Час розтягнувся, як гумова стрічка. На якусь мить Холлі здалося, що лікоть у неї от-от вискочить із суглоба. Крига не встояла, і Рут із Бат­лером вискочили зі своєї холодної могили, як стріла з арбалета.

За секунду вони вже прилипли до вагона, і пасок допомагав їм триматися нагорі. Але довго так не триватиме, і хай там як діє на них гравітація, все одно вона затягне їх під колеса.

До неї підповз Артеміс.

— Що я можу зробити?

Вона кивнула на кишеню на плечі.

— Там. Флакон. Витягни.

Артеміс розкрив застібку на липучці, дістав ма­ленький флакончик.

— Є. Дістав.

— Добре. Тепер усе залежить від тебе, Фауле. Лізь угору.

Хлопець аж рота роззявив.

— Угору?

— Так. Це наша єдина надія.