Станіслав Лем - Високий Замок, Станіслав Лем

мене засліплював не страх, а Абсолют. Він був там присутній. Я це відчував. Через багато років я намагався віднайти його, коли як літератор мав зустріч з гімназійною молоддю і чекав при якійсь каві в директорському кабінеті. Я нічого не знайшов, Абсолют випарувався, мов камфора, щез, залишивши непорушні столи, фотелі, герби й портрети на стінах, але випарувався тільки для мене. Я бачив його присутність, зненацька відображену на обличчях учнів, щойно вони переступали поріг. Вони одразу впадали в отой легкий, так добре знайомий мені транс. Я з першого погляду розпізнавав оту незначну закляклість, закостеніння, сухий морозець, блиск тривожної ейфорії в очах, зникнення нараз усіх думок. Звісно, що вони не втрачали дар мови й навіть ґречно шаркали ногою, але і я так колись робив. Чи вони боялися? Чи боявся я, дванадцятилітній? Що за припущення! Під час вересневого обстрілу Львова німцями я бігав по Єзуїтському садку, шукаючи ще гарячі осколки шрапнелі. Я дуже боявся, бо канонада тривала, і справа не тільки в тому, що я був дурний, але й у тому, що небезпека була банально зрозумілою — постріл міг убити. Директор не тільки не вбивав, але жодного разу не підвищив голосу. Напевно, це спроба представити речі як квадратуру кола. Адже поки триває віра, вірні ані не хочуть, ані не можуть про неї говорити, вони сприймають її, як, приміром, наявність вуха чи ноги. Натомість атеїст маскує містику давніх спогадів уїдливим критиканством, поблажливою зверхністю пробудженого з містерії снів. А зрештою, прошу дуже — аналізуйте, усміхайтеся крізь сльози, снуйте безтурботну нитку спогадів, а я залишуся при своєму. Містика? Так, але своєрідна — всеохопний і водночас повністю матеріалізований абсолют. Плем’я гімназистів не шапкує перед забобоном, не вірить у телепатію та психокінез — воно радо опанувало б обома, якби світ це дозволив. Жодний медіум не має такої чутливости до чужої думки чи загробного повіву, яку мали ми до краплини знань, коли стояли біля дошки, віч-на-віч із Абсолютом і з розпеченою сахарою невігластва в голові. Щодо психокінезу, то нас було сорок споріднених душ, і якби до решти сконцентрована думка могла матеріалізуватися, то швидше, ніж ви прочитали би цей рядок, кафедру, професора й журнал поглинула б отхлань нижчих поверхів. Стиль останніх речень змінився, наблизився до біблійного, але саме так варто говорити про ці речі. А, може, вдатися до Гомерового стилю? Адже стародавні греки кпили зі своїх богів, знали всі їхні маленькі слабості й грішки. Хоча й старозавітні юдеї, щойно Господь відвертався, уже шепотілися по кутках, утікали до тільців, утрачали віру в кафедру, себто в арку злагоди. Словом, я гадаю, що їхні душі були суголосні душам гімназистів. Ісайя чи Єзекіїль подужали б відтворити уроки алгебри в пронумерованих віршах, кожен із яких чаїв би каральну блискавку. Мене це не спокушає. Щонайбільше, чого я досягнув би, це розбавленого риторикою жарту, гротеску. Адже я наладував би spiritus, отой що flat ubi vult[45], високою, мало не трансцендентальною напругою крейди, затиснутої затерплими пальцями в очікуванні Слова. Чи я перебільшую? Адже, по правді, я не вважав нашого математика божеством, а директора — Зевсом. Тим не менше, по стількох роках і війнах не одному з моїх колег і понині сняться випускні іспити, які за живописністю не поступаються Страшному Суду, хоча жоден Гойя не присвятив свого пензля їхній есхатології. Чи можна всі ці свідчення яви й нав’язливих снів висловити словами «трем», «страх», «авторитет»? Знаю одне — нас змушували до знання, а ми сахалися від нього, як від зарази. А водночас утаємничувалися в межові переживання, наші піднесені помисли бриніли найвищими й найнижчими тонами, які тільки можна видобути з людини. Мабуть, це був старозавітний трем перед огненним кущем, страх перед сірчаним дощем двійок. Ми сперечалися з професорами на уроці, мов Мойсей на горі Синай, несподівано викликаний Єговою. Однак ці відчуття, торуючи всі досі відомі межі, ставили нас сам на сам із Невідомим, з отим божественним початком, з несамовитим екстазом, який ми прагнемо вивільнити зі шкаралупи літ і незримо прикликаємо воланнями до Абсолюту. Упродовж життя кожен із нас переростає чергову віру, відкидає їх святині, однак не годиться виказувати до повалених ідолів учорашнього культу ні погорди, ані поблажливости. Скажу більше — тоді я цього не знав, але без нас професори були би нічим. Ув облямівці чорних журналів і губок, на поораних партах, і з нас, і з них, з цього нашого протистояння потрохи випливало те, що освячувало й употужнювало їхні окуляри, їхні ланцюжки для годинників, їхні боти й олівчики. А коли все проминуло й зникло за мурами гімназії, як за переступленим магічним колом, зосталося неясне відчуття, та невимовлена решта, яка даремно намагається підказати спогадам, що крім годин науки й безуму перерв я пізнав іще дещо. Я пізнав певний стан, посталий із окремих напівсвідомих зв’язків, стан, може, з перспективи часу до нікчемности мізерний, може, трохи й незграбний, до безборонности смішний після пробудження — стан першого втаємничення в трагіфарс екзистенції. Адже я пережив сходження, кульмінацію й занепад осіб, які з плином часу, як і в кожній, великій чи малій, історії виявилися звичайними людьми. Громовиця, яку стискав Зевс у підручнику зі стародавньої історії, нагадувала мені гуральську палицю. Я бачив її без ілюзій, як нині бачу нагострений олівчик із наконечником Моторового. Для тверезого розуму Олімп є всього-на-всього горою. Йому знадобляться там гірські черевики, а не жертовні тварини. Так і для мене в кабінеті директора гімназії немає більше нічого, крім крісел і столів. Кажу про це без жалю, але й без втіхи, бо таким є порядок речей.

Після цієї пісні я повертаюся до Львова тридцятих років, до його тінистих пасажів, горбкуватих вулиць, зеленої, наче лісова алея, Академічної; до вулиці Легіонів з бляхою Великого театру й Марійською площею[46] посередині. До Львова, пишного проти ночі, коли з дахів іскрилися рекламні олені мила «Шіхт», а по неонових драбинках стрибали чоколяди Шухарда, Мілька, Вельма Бітра. Близько 1935 року з’явилося звукове кіно з Аль Джонсоном і його пісенькою «Sonny Boy», яку враз підхопили вуличні співаки. Треба знати, що тоді по подвір’ях кружляли незліченні фокусники, поглиначі вогню, акробати, співаки та музиканти, а також справжнісінькі катеринярі. Деякі з них навіть мали папуг, які витягали ворожбитські льоси. Не знаю, можливо, це говорить прихований глибоко в душі докір сумління за мою ганебно знищену музичну скриньку, але я маю велику пошану до кульгаво-деренчливої, безпорадної, фальшивої