Станіслав Лем - Високий Замок, Станіслав Лем

музики всеньких катеринок та інших анахронічних механізмів. У ній живе якась солодко-наївна поважність, віра дев’ятнадцятого століття в досконалість кружалець і зубчастих валиків, механічна поштивість матерії, що видає власний голос і нітрохи не наслідує людський. Одначе всі ці брязкала з корбою втонули в гераклітовій річці. Я був також аматором циркового мистецтва від кухонних сходів. Там часто влаштовували спектаклі мандрівні родинні трупи, які тягали за собою почовгану фіброву валізку з факелами, гирями, мечем для ковтання та іншими дивовижами, а також зі скрученим килимком. На килимку виконувалися акробатичні трюки. І поки глава родини ковтав шпагу чи вогонь, мамця пригравала на гармоніці, а діти будували гнучкі піраміди або бігали подвір’ям, збираючи закручені в папір мідяки — якщо їх кидали з вікон. Тоді також були часи чималих злиднів, які виштовхували на вулицю не тільки мистецтво, але й ремісництво й торгівлю. Хмари гендлярів снували з гребінцями й люстерками, часто-густо було чути дзижчання мандрівних точильників і волання: «Ба-а-аняки паяти!» Не бракувало й циганок-ворожок, а то й цілком звичайних жебраків, єдиним крамом яких була власна біда. Усі ті постаті становили тоді в мої очах природню частину міського пейзажу, наче інакше не могло й бути.

З фільмів звукової епохи я пам’ятаю тільки ті, що про потвор: про Кінґ-Конґа — мавпу заввишки з чотириповерховий будинок, яка, закохавшись в одну пані, вкрала її через вікно хмарочоса й роздягала, стискаючи в лапі, наче банан. А ще — про Чорну Кімнату, про Вовкулаку, про Мумію. У «Мумії», коли вона оживала, Борис Карлофф, виконавець головної ролі, клав руку на плече молодого єгиптолога. Це була жахлива п’ятипала костомаха, просто з труни, на яку гримери перетворили долоню актора. Карлофф узагалі був неперевершений у ролях зотлілих небіжчиків («Франкенштайн», «Син Франкенштайна»). Теми фільмів якось ходили родинами, бо незадовго після тих шедеврів я бачив також «Сина Кінґ-Конґа». Шляхетна мавпа, він допомагав людям на одному вулканічному острові. А коли острів поглинув океан, він ухопив персонажів у жменю і тримав над водою, доки їх не витягнули на корабель. А після такого шляхетного вчинку, трохи побулькавши, пішов на дно.

Я мав досить прикру звичку штурхати батька ліктем у кіно під час особливо драматичних сцен, а вже на вище згадуваних фільмах і поготів товк його практично безперервно. Жодні заборони не діяли — це було сильніше за мене. Що більше я боявся, то більше мені подобалось і навпаки. Хтозна, чому ми так любимо, коли нас (звісно, помірно) лякають. Отож, не варто чекати пояснень і від мене.

Як і кожна львівська дитина, я, звісно, вряди-годи відвідував Рацлавицьку панораму. Це була велика атракція. Сама лише зона мороку на вході налаштовувала піднесено й небуденно. Затим слід було видобутися по східцях на поміст, який невідворотно нагадував мені ґондолу дуже великої, нерухомо підвішаної повітряної кулі. З цього помосту панорама битви виглядала, як жива. Чимало суперечок викликало питання про те, де завершується справжній пліт із насадженими на жердини горщиками, а де починається саме полотно. Тоді я ще не мав жодного упередження до натуралістичної малярської школи. Я навіть любив приходити в театр задовго до початку, заки не підняли велетенську залізну завісу пензля Семирадського — стільки на ній відбувалося різних цікавих речей. Наш Великий театр узагалі видавався мені місцем нечувано розкішним, comme il faut, у найліпшому ґусті — з його червоною оксамитовою оббивкою, кількаярусними ложами, канделябрами, пломінчиками на них, залою для куріння і last not least[47] — буфетом. У буфеті батько зазвичай купував нам, себто мамі й мені, по штанґелю[48] із тонко покраяною шинкою. Я геть забув, які видатні драматичні твори бачив у театрі, зате чудово пам’ятаю, що такий штанґель коштував аж 50 ґрошів.

Я що далі, то більше у міру власних можливостей цивілізувався. Але потай, десь у глибині душі, був на боці всіх тих сил, із якими цивілізація бореться, як тільки може. Про це свідчить моя реакція на суворі зими чи інші нетривалі катаклізми. Клімат Львова був радше континентальний, таке явище, як січневі морози, було там просто неможливе. Хіба 1930 року, коли при чистому, як блакитний льодовик, небі температура впала до мінус 36 градусів. Ціни на паливо страшенно підскочили і за кожним возом із вугіллям бігли скулені фігурки дітей, які підбирали кожну окрушину, що спадала. А коли ми з батьком вийшли на коротку проходку, то я, до неможливости закутаний у всілякі повсті й навушники, нагледів дорогою кілька великих залізних кошів, в яких палилося міське вугілля. Біля кожного з них грілася жменька перемезлих сіромах. Може, це й жахливо, але я весь час думав, яке ж це все прекрасне. Утім, ще більше я прагнув якихось катастрофічних змін і шалено втішився, коли небавом упали великі сніги. Як же я мріяв про те, що сніг засипле весь наш будинок, що зупиняться трамваї й авта, що можна буде з балкона другого поверху вийти просто на вулицю, перетворену на крижану ущелину. І так само, коли (щоправда, дуже рідко) гасла електрика, я з побожністю допомагав шукати свічки, розносив їх тремтливі непевні пломінчики по раптом змерхлому, наче поглинутому темним проваллям, помешканні. І як же щиро я журився, коли тривіальні жарівки знову зблискували й переривали цю солодку феєрію середньовічної сутіні!

Я вже багато розповів про речі, які наповнювали моє дитинство, але й далі відчуваю, що так і не повернув позиченого в них боргу. «Ґрунтівка душі» — ось як я називаю той перший пласт досвіду, що прилучає нас до світу й не змінюється з часом на жодний інший. Завдяки тій «ґрунтівці» згодом можна скільки завгодно бути матеріалістом й атеїстом, а водночас відчувати солодке стискання в серці при звуках органної музики чи подзвону. Тим часом, коли голос муедзина, що закликає правовірних до молитви, видається чужою, нехай і принадною, екзотикою. Це, певно, наслідок утаємничення у певну форму культури, тривкіше за віру з її цілісністю. Бо хоча ми добре знаємо, що на світі є різні цвинтарі, однак за «справжнім цвинтарем» вважаємо тільки той, із потонулими в чебреці могилами і з похиленими, наче від вітру, кам’яними й бронзовими хрестами. Адже це також прояв найчутливіших — бо ж найперших — зв’язків із тверезими продуктами цивілізації. Бо яка ж, по правді, поезія могла бути в довгих возах Габербуша, які розвозили пиво, у бочках, почеплених до рами, у запрягах важких першеронів, які знаменито виблискували від вівса? Або в старих автах, які, видираючись вгору по