Наталія Ярославівна Матолінець - Варта у Грі, Наталія Ярославівна Матолінець

Вона зробила два кроки назад, не зводячи погляду з хрестів і гробівців. Під ногою щось хруснуло.

Темрява неба здавалась Варті світлою у порівнянні з парковими заростями.

Вона зробила ще крок.

— Спокійно.

Попри буремні пригоди в юності, нічні цвинтарі, та ще й в старому парку, навіювали на Варту ірраціональний острах.

Рука сягнула до грудей, і дівчина стисла медальйон.

«Спокійно, Вартова», — шепнув голос усередині.

Крок. Другий. Третій.

Нога вкотре послизнулась на вогкій траві.

— Знайшов! — руки Златана як ніколи вчасно схопили її за плечі.

Маг рвонув Варту до себе. Їй здалося, що світ довкола луснув. Наче мильна бульбашка. З гучним сплеском.

Кольорові кола застелили все перед очима.

Дівчина глибоко вдихнула і зрозуміла, що стоїть, упершись чолом у плече Златана. І цвинтаря нема.

Вона випручалась із його рук і відступила назад.

Хлопець знову обтріпував долоні. Медальйон розстебнувся і лежав у нього під ногами.

Варту прошила дивна думка. Вона приклала обидві долоні до чола і застогнала.

— Духи, як же проклята голова болить... Ти не бачив, куди впав мій медальйон?

Він бачив.

— Онде, — кивнув.

— О, дай мені...

Маг вагався. Чаклунка помітила це. Помітила в темряві, як його погляд опустився на землю. Як він стиснув зуби так, що аж вилиці виступили. Як по-мученицьки довго відтягував цей момент.

Проте врешті Златан присів навпочіпки, взяв прикрасу однією рукою і повільно подав її Варті, не відводячи погляду від її обличчя. Ніби боявся навіть подивитися на те, що тримає в руці.

— Дякую, — дівчина швидко застебнула ланцюжок назад на шиї. Тепер вона була певна: Златана щось лякає в її медальйоні. І, можливо, цього ж остерігається й Еверест.

— Відвернися на мить — і ти вже зникаєш! — маг рішуче підійшов до Варти і взяв її за руку своєю холодною й спітнілою долонею.

— От не треба тільки переводити стрілки! — обурилася дівчина. — Йшла просто за тобою. Але ти кудись рвонув. А я вийшла до цвинтаря. Тут є старий Цвинтар, ти знав?

— Звідки мені це знати? — визвірився маг і шарпнув її за руку. — Пішли... Ти провалилась в мою петлю. Я залишив тут кілька забавок, аби заплутати світляків, які шукатимуть мітку.

— Красно дякую, що попередив!

— Ну, я ж тебе витягнув. Якби не зробив ЦЬОГО, то сидіти б тобі в петлі аж до сходу сонця. — Маг раптом розсміявся. — Уявляю, якщо якийсь із ваших світлих туди таки потрапить!

— Дивись, аби ти сам не потрапив, — буркнула Варта.

Вона спробувала звільнити руку, але маг стиснув тільки сильніше.

— Петлі ще є попереду. У мене нема бажання бігати й шукати, окрім мітки, й тебе теж, — кинув він.

Дівчина хотіла спитати про медальйон, але зрозуміла, що навряд чи Златан відкриє їй правду. Якби хотів, то вже точно сказав би, щоб тримала прикрасу від нього подалі. Тож вона вирішила поки що приділити всю увагу мітці, котра має ховатися десь поруч.

Відійшовши від цвинтаря, вони нарешті вибралися з лісу на широку просіку, що піднімалася вгору.

— Ого. Парк контрастів просто! — зауважив маг, задерши голову.

Просікою спиналися темні поночі ворота-опори лижного підйомника. Ще одні кістки монстра. Порожні й темні ворота, де хиталися поодинокі поламані бугелі, виглядали гнітюче.

— Пропоную звідси швидше піти, — видавила із себе Варта.

— Нехороша темна боїться? — з іронією спитав маг.

— Тільки за свого надмірно балакучого друга, — відповіла та. — Боїться, аби він тут не перечепився об її ногу і не розтрощив свого горбатого носа об старий бугель. Випадково.

— Ваша турбота здатна звести в могилу, — відповів маг і тут же напружився — Варта відчула це через його дотик за мить до того, як Златан спинився.

— Світлі, — повідомив він. — Кілька. Близько.

— Вони помітять нас. Треба напасти раптово, — Варта хотіла рвонути назад, але рука чеха нагадувала незворушні лещата.

— Стій і мовчи.

Чаклунка знала, що це не допоможе. Надто відкрите місце. Надто сильні аури. Вона вдарила Златана ногою під коліно і водночас вколола павутиною. Вивільнилась.

За дві секунди здолала відстань до дерев і причаїлась там, гасячи дихання.

Златан озирнувся в її бік. Але залишився на місці. Біля опори підйомника.

З іншого боку на просіку вийшли троє. Варта впізнала їх одразу, навіть здалеку. Люсент знову в білому, мовби напрошується на роль мішені, Арман, посередній маг, і... і Морт.

Якого біса Морт робив у компанії світляків, дівчина не знала. Вона на мить подумала, що він — жертва темних. Проте виглядало на те, що його ніхто не зв’язував, і рухався маг вільно та швидко.

Варта стиснула кулаки. Ще кілька секунд — і її ауру помітять. Якщо ще не помітили. Першою треба напасти на Люсент. Сестра голови світляків сильна і небезпечна. Далі — Арман. Він теж не останній маг, проте слабший і має гіршу реакцію. З Мортом вона сподівалась поспілкуватися наприкінці.

Три.

Варта напружилась, перебираючи пальцями напружену павутину. Сил мало вистачити.

Два.

Вона подалась уперед.

О...

— Стій, — шепнув Златан їй просто у вухо.

— Трясця! — дівчина з несподіванки зойкнула.

Вона вже вирішила, що то хтось зі світляків зайшов з іншого боку і побачив її.

— Що ти...

— Цить.

Проклятий чех розвернув її до просіки — Люсент, Армана і Морта там не було.

— Вони потрапили акурат до петлі. Як я і розраховував. А ти, — руки на плечах Варти на мить стиснулись, але тут же відпустили, — може, перестанеш нападати на мене?

— Якби я знала, на що ти розраховував...

— Ти не знала. Якби я почав пояснювати, вони могли б нас почути.

— Ні, я не згодна.

— З тим, що нас могли б почути?

— З твоїми методами. Можливо, тобі й відомо щось більше, ніж нам усім. Можливо, ти і сильний чародій, але, трясця, Златане, я думок не читаю. І більше покладаюся на власну силу, ніж на ідеї, котрих ти не озвучуєш. Хочеш працювати разом — то навчися працювати разом, а не очікуй від мене сліпого розуміння. Я через це вже провалилась у твою кляту петлю. А нема великого задоволення гуляти цвинтарем у парку Знесіння поночі!

— Гаразд, — маг зробив крок назад, закинув голову вгору і глибоко вдихнув.