Слободан Шнайдер - Боснійські драми, Слободан Шнайдер

зателефонувати в божевільню? Коли Курта та його взвод посадили в потяг, який їхав до Боснії, ніхто їх не вважав психами. Навіть самі вони вважали, що їхня подорож має якийсь сенс. Їдеш, щоб когось пограбувати, вбити, розтоптати. Це далеко не всі схвалять, але всі зрозуміють, про що йдеться. Коли ж стара жінка вирушає на пошуки Пасадени, яку шукає ціле життя, її знімає CNN, її запрошують на вікторину, а потім прописують їй краплі. Розумієш?

Інес заперечує.

ДЕНІЗ: Ти чула про Пасадену?

ІНЕС: Тільки вже не ходи боса до лісу.

ДЕНІЗ: Пасадена могла щасливо повернути мені вже втрачений день.

ІНЕС: Ти загубишся.

ДЕНІЗ: Коли мине ще й це нещастя, їдьмо у Пасадену!

ІНЕС: Хто тебе знайде, таку маленьку?

ДЕНІЗ: Ще тільки це переживемо, а тоді пакуємо валізи.

ІНЕС: Впадеш до якоїсь ями. Втопишся. Тут уже багато людей загубилися. Важко встояти перед спокусою. Підводишся і йдеш.

ДЕНІЗ: Там, напевно, абсолютно чудово.

ІНЕС: Там, на тому боці, є велика квітуча левада. Зірки набагато більші, аніж наші, вони як дуже великі шпильки. Не день, не ніч, а ніби якийсь вічний світанок.

ДЕНІЗ: Пасадена, чи не так, це там, де ми всі зустрінемось, знайомі і незнайомі друзі.

ІНЕС: Тут також є міст.

ДЕНІЗ: Народжені й ненароджені діти.

ІНЕС: Є тут і міст, який купається у сріблі, і ніч довкола нього, і все довкола нього срібне.

ДЕНІЗ: Ми мусимо поїхати до Пасадени!

ІНЕС: Тому і про цю землю, де є міст, кажуть, що вона срібна. Коли ти помреш, як уже годиться, і поховають тебе на тому цвинтарі в лісі, де нас споконвіку ховають, твоя душа легко знайде той міст. Той міст, який душа, вся в легкому польоті, бачить перед собою, ніби й сам складається з одного цілого шматка, і він сам світиться срібним світлом.

ДЕНІЗ: Там сходяться небо й земля, а місце, де вони сходяться, називається Пасадена.

ІНЕС: Ніби в одну мить, на якийсь знак, злетіло у повітря мільйон форелей і повернуло до неба свої срібні черева... А над цим срібним килимом спокійно ходить душа покійника, цією досконалою аркою.

ДЕНІЗ: Знайомі і незнайомі, народжені й ненароджені, і, я абсолютно впевнена, — мільярд світляків. Який феєрверк!

ІНЕС: Це земля, де всі зустрічаються з усіма.

ДЕНІЗ: Скільки вогняних драконів!

ІНЕС: І все повертається до своєї первісної форми. Навіть гвинт знову буде людиною.

ДЕНІЗ: Коли я ще була дівчиною...

ІНЕС: Наші тіла такі ж, як були. Я, знаєш, була дуже гарна.

ДЕНІЗ: А я була принаймні дуже гарненька.

ІНЕС: О, як вони за мною страждали. Я вміла кохати.

ДЕНІЗ: Наші мертві чоловіки. Хлопці, які могли ними стати.

ІНЕС: Поки світ мав запах і колір і поки тут ще чогось хотіли.

ДЕНІЗ: Хлопці, які є нашими синами. Хлопці, які могли ними бути.

ІНЕС: Що ми хотіли, хто б то знав.

ДЕНІЗ: Красуні в пурпурі і сріблі. Всі наші ненароджені сестри спішать зараз у Пасадену.

ІНЕС: Сріблясто сріблішає срібна річка у Боснії срібній, де зітхає непокірний селянин.

ДЕНІЗ (хорв.): Мій син могила в Боснії.

Інес різким жестом покриває скриню якимсь сукном.

Смеркається.

ІНЕС: Спи, ти, обскубана папуго.

ДЕНІЗ: Як раптом різко потемнішало.

ІНЕС: Ти можеш скільки завгодно красти моє нещастя, воно не зменшується. Ти здаєшся мені якоюсь ошалілою сукою, яка риє землю, шукаючи кістки, якою є і я сама. І я, дорога моя, шукаю те саме, що шукаєш і ти, і саме тому не можу дати тобі те, за чим ти до мене прийшла. Ми з тобою не маємо чим торгувати, тому ми квити. Немає плакучої верби, щоб ми з тобою гарненько повісились. Чи втопитися нам у потоці? Це завжди можна встигнути. Все легше робити в компанії. Кажуть, що в тому потоці живе вже багато потопельниць. Але ми ще маємо виконати величезну роботу.

ДЕНІЗ: Бувають марення, які вимучують людину більше, ніж праця в копальні. Є сни, які, ніби камінь на шиї, тягнуть на дно. Іноді важче подорожувати, залишаючись на місці, аніж поміняти п’ять поїздів. Мені так хочеться позіхати, а це, побачите, заразне.

ІНЕС (позіхає): Збирайся з силами, моя папужко.

ДЕНІЗ (різко підводиться): Але я ще нічого не зробила!

ІНЕС: Встигнеш!

Повна темрява.

6. Поминки

Деніз — перед білою скатертиною, розкладеною на підлозі. На ній П’ЯТЬ тарілок і миска з яблуками. На «столі» є також «гвинт» у відкритій коробочці.

Входить Інес із двома незапаленими свічками.

ДЕНІЗ: Ми з’їмо все, що перед нами поставлять, але дуже боїмося довгих промов. Коли хтось стукне по чарці, я вся здригаюся, ніби чую голос з іншого світу. Це ніби якась жирна двокрапка, але тоді зазвичай починають говорити дурниці.

Думаю, я не зобов’язана постійно сповіщати про свій стан, але зараз, пані, я почуваюся не в своїй тарілці.

Деніз різко підводиться, потім знову сідає.

Потім підводиться Інес і переставляє свічки.

ІНЕС: Нарешті і в нас зацвіло. Але зараз буде дощ. Погода псується.

ДЕНІЗ (хорв.): Дощ? Зараз ми, як англійці, могли б почати розводитись про погоду.

ІНЕС: Ми мусимо вашого сина тут у нас оженити. Так-так, оженити.

ДЕНІЗ: Ось, починаються промови.

ІНЕС: Якась із наших дівчат мусить його захомутати і тоді він не буде вбивати. Так, пані, не дивуйтеся. Ми з нього тут зробимо людину. Недостатньо когось народити, як ви думаєте. Важливо, що з ним станеться. Жінка може зробити чудо і з матеріалу, що не є бозна-яким особливим.

ДЕНІЗ: Вітаю вас із сином. Такий поставний хлопець! Я це одразу побачила. Він має в очах щось мрійницьке і задумливе.

ІНЕС: Жінка, між тим, може виховати навіть убивцю! Отже, є виховані вбивці.

ДЕНІЗ (у бік одної з тарілок): Скажи тепер, як це вийшло, що ви стали смертельними ворогами?

ІНЕС: І не встигла ти й оком зморгнути, як тисячі отаких напали на наш ліс.

ДЕНІЗ: Як це сталося?

ІНЕС: Який тоді почали немилосердно прочісувати.

ДЕНІЗ: Милосердно? Gnade? Що це означає: не жаліти? Чи це означає стріляти у все живе? Добити пораненого, стріляти у птахів і дітей?

ІНЕС (до іншої тарілки): Вони говорять тією своєю неможливою мовою, яка, проте, робить свою справу. Не повіриш, але вони на тій своїй літанії можуть порозумітися. Вони, німці. Вона ошаліла і розгублена, але людина вона непогана, хоча й німкеня. (До Деніз): Але наші дівчата видні. Поставні. (Бавиться маленькою весільною сукнею з валізи, потім звертається до гвинта): Ми мусимо знати,