Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло

'

"Важачи життям,утік з полону, наче знав, що буде такий потрібний батьківщині. Яке обличчя. Мов вирізьблене з самородного каменя, — нічого зайвого, звичайного... Така і вдача. Для нього, певне, все ясно, зважено. Настане слушна хвилина— і поведе нас..Дивно, я навіть не знаю, хто він.'Монар-хіст? Конституційна монархія... От коли б кожен був так певен себе, як він".

Приблизно в той самий час у Москві, в кулуарах Великого театру під час перерви в засіданні членів Московської державної наради, два генерали — один сухорлявий, з обличчям монгола, другий кремезний, з міцно посадженою квадратовою стриженою йоржиком головою, з залисинами на гладенько-зачісаних, злегка засивілих скронях і щільно притиснутими хрящами ушей, відокремившись, походжали по короткому відтинку паркету, півголосом розмовляли:

— Цей пункт деклярації передбачає скасування комітетів по військових частинах?

— Так.

— Єдиний фронт, з'єднаність безперечно потрібні. Без запровадження зазначених від мене заходів немає порятунку. Армія органічно нездатна битися.-Така армія не тільки перемоги не. дасть, але й не зуміє витримати більш-менш значного натиску. Частини розкладено більшовицькою пропагандою. А тут, у запіллі? Ви бачите, як робітники реагують на кожну спробу винайти засоби, щоб їх приборкати? Страйки і демонстрації. Члени наради мають йти пішки... Ганьба! Мілітаризація запілля, міцна караюча рука, безжалісне винищення геть усіх більшовиків, цих носителів маразму— ось найближче наше завдання. Можу я заручитись і надалі вашою підтримкою, Олексію Максимовичу?

— Я безумовно з вами.

— Я був певен цього. Дякую. Ви бачите, коли треба діяти рішуче й твердо, уряд обмежується півзаходами та гучники фразами, — що, мовляв, "залізом і кров'ю покладемо край спробам тих, хто, як недавно, поважиться на народню владу". Ні, ми звикли спочатку— робити, а потім говорити. Вони чинять навпаки. Що ж... буде час... — заживуть плодів своєї політики півзаходів. А я не бажаю брати участи в цій безчесній грі! Я був і залишаюсь прибічником одвертого'бою,— блудити словами не в, мойому характері.

Маленький генерал, спинившись проти бесідника,'покрутив метальового ґудзика на його темно-захисному френчі, сказав, злегка загикуючись від хвилювання.

— Зняли намордника, а тепер самі бояться своєї революційної демократії, просять рушити з фронту до столиці надійні військові частини і в той самий час, у догоду цій демократії, бояться вчинити щось реального. Крок уперед, кррк назад... Тільки при цілковитій консолідації наших сил, найдужчим моральним пресом ми зможемо здобутися на поступки від уряду, а ні, — тоді побачимо! Я не задумаюсь оголити фронт, — хай їх напучують німці!

— Ми говорили з Дутовим. Козацтво, Лавре Георгієвичу, всіма способами підтримає вас. Нам залишається розв'язати питання про спільні дії надалі.

:— Після засідання я чекаю вас і інших у себе. Настрій на Доні у вас?

Кремезний генерал, притискаючи до грудей чотирьохкутнє виголене до Глянцю підборіддя, похмурим з-під лоба поглядом дивився перед себе. Під його широкими вусами тіпнулися кутки губів, коли він відповідав:

— Немає в мене колишньої віри в козака... І тепер взагалі

важко судити про настрої. Потрібний компроміс: козацтву —треба дечим поступитися для того, щоб утримати за собою Іногородніх. Деяких заходів у цьому напрямку ми вживаємо, але за успіх ручитися не можна. Боюся, що як стикнуться інтереси козацтва й іногородніх, може статися й розрив. Земля... навколо цієї вісі крутяться зараз думки і тих, і інших. ,

— Вам треба мати напохваті надійні козацькі частини, щоб забезпечити себе від усяких несподіванок з середини. Повернувшись до ставки, я поговорю з Лукомським, і ми, певне, знайдемо можливість надіслати з фронту на Дін кілька полків.

— Буду вам дуже вдячний.

— Отже, сьогодні ми погодимо питання про наші спільні дії в майбутньому. Я палко вірю в щасливий кінець задуманого, але щастя зрадливе, генерале... Коли воно, всупереч усьому, повернеться до мене спиною, чи можу я сподіватися, що на Доні у вас я знайду притулок?

Не тільки притулок, а й захист. Козаки ж з давніх часів уславилися гостинністю та хлібосольством.

Уперше за весь час розмови посміхнувся Каледін, зм'яг-чивши похмуру втому спідлобного погляду.

За годину Каледін, донський отаман, виступав перед при-нишклою авдиторіею з історичною декларацією дванадцяти козацьких військ.

По Дону, по Кубані, по Тереку, по Уралу, по Усурі, по козацьких землях від краю до краю, від станинного юрта до другого, чорним павутинням розкинулися з того дня нитки великої змови.

XV.

За верству від руїн містечка, стертого гарматним вогнем червневих боїв, край лісу химерно вилюжилися зиґзаґи шанців. Ділянку але під самісіньким узліссям займала козацька Окрема сотня.

Позаду, за зеленою непролаззю вільшняку та березового молодняку іржавіло торфовище, де колись, ще перед війною, почали були розробки; весело, червоною ягодою цвіла шипшина. Праворуч, за випнутим лісним мисом, тягнулося розбите гарматними шосе, нагадуючи про невихожені ще шляхи, а край узлісся ріс чахлий, обласканий кулями бур'я-нок, горбилися звуглені пеньки, жовтів бурою глиною бруствер, далеко вбік по голому полі відходили зморшки шанців. Ззаду—навіть болото, ііОкопирсане за колишньої розробки, навіть зруйноване шоссе — пахли життям, залишеною працею, коло узлісся ж безрадісну й прикру картину являла людському оку земля.

Того дня Іван Олексійович, колись машиніст мохівської вальцьовки, ходив до пЬблизького містечка, де стояв обоз першого розряду, і повернувся тільки надвечір. Пробираючись до себе в землянку, він наскочив на Захара Корольова. Чіпляючись шаблею за виступи лантухів, набитих землею, безглуздо розмахуючи руками, Захар майже біг. Іван Олексійович оступився з дороги, та Захар схопив його за ґудзика гімнастівки, зашепотів, поводячи хоробливо-жовтими білками очей.

— Чув? Піхота праворуч іде геть. Мо', фронт кидають?

Застигла, як непорушний потік, немов витоплена з-чорного чавуну борода Захарова, була в потворному безладді, очі дивилися з голодною тьм'яною жадобою.

— Тобто, як кидають?

— Геть забираються, а як — я не знаю.

— Може їх змінюють? Ходім до чотового, дізнаємося.

Захар повернувся і пішов до землянки чотового, ковзаючись по слизькій, вогкій землі.

За годину сотня, змінена піхотою, йшла до містечка. На ранок розібрали в коноводів коні, форсованим маршем рушили в запілля.

Дрібний накрапував дощ. Понурі горбилися берези. Дорога вклинилася в ліс і коні, почувши вогкість і в'ялий, гострий і тужний запах торішнього листя, запйрхкали, пішли веселіш. Мов та смілка рожева мокріла на кущах вовча ягода, омиті дощем, пінисті шапки білого горішка яскраво сяли білістю. Ядерно-важкі краплі струшував вітер з дерев на вершників. Шинелі і кашкети їх чорніли1 плямочками, наче посічені шротом. Танучий димок махорки плив над чотовими лавами.

— Захопили-и — і пруть чорт зна куди.

— Хіба не обридло в шанцях?

— А справді, куди нас женуть?

— Переформування якенебудь.

. — Щось непохоже.

— Ех, станице, покурімо, — весь сум забуд&мо!

— Я свій сум в саквах вожу...

— Пане осавуле, дозвольте пісні заспівати?

— Дозволив, чи що?.. Заводь, Архипе.

Хтось у передніх лавах, відкашлявшись, завів:

їхали козаченьки да зі служби додому.

На плечах наплічники, на грудях хрести.

Відвологлі голоси в'яло потягнули пісню і замовкли. Захар Корольов, що їхав в одній лаві з Іваном Олексійовичем, закричав глузливо:

—— Ей, ви — старці сліпі! Хіба ж так по-нашому співають? Вам під церквою з карнавкою жебрати. "Лазаря" співати. Пісельники... — і про себе: — "...розтуди вашу мать!"

— А ну, заведи!

— Шия в нього коротка, — голосу ніде міститися.

— Нахвалився, а тепер хвіст набік?

Корольов затиснув у кулаці чорний зливок завшивілої бороди, на хвилину заплющив очі і, очайдушно махнувши поводами, кинув перші слова:

Ой, та звеселіться, хоробрі донці—.козаки.

Сотня, наче збуджена його наспівним скриком; ревнула:

Честь і славою своєю! —

і понесла понад мокрим лісом, понад просікою-дорогою:

Ой, та покажіть но усім друзям приклад,

Як ото з рушниць ми б'ємо ворогів!

Б'ємо, не псуємо бойового ладу,

Тільки й коримося одному наказові.

І що нам накажуть отці-командири,

Ми туди йдемо—колемо, б'ємо.

Весь перехід ішли з піснями, радіючи, що вирвалися з "вовчого кладовища". Надвечір повантажились у вагони. Ешельон потягнувся до Пскову. І тільки за три перегони дізналися, що сотня разом з іншими частинами 3-го кінного корпусу, йде на Петроград приборкувати заколоти, що починаються там. Після цього розмови притихли. Довго колисалась у червоних вагбнах дрімотна тиша.

— З дощу та під ринву! — висловив довготелесий Борщев загальну для більшости думку.

Іван Олексійович — з лютого незмінний голова сотенного комітету — на першій же зупинці пішов до командира сотні.

— Козаки хвилюються, пане осавуле.

Осавул довго дивився на глибоку ямку на підборідді Івана Олексійовича, сказав, посміхаючись:

— Я сам, голубе, хвилююсь.

— Куди нас посилають?

— До Петрограду.

— Приборкувати?

— А ти гадав — сприяти заколотам?

— Ми ні того, ні іншого не хочемо.

— А вас, акурат, і не питають.

— Козаки...

— Що "козаки"? — вже злісно перервав його командир сотні. — Я сам знаю, що козаки думають. А мені, що ж, приємна ця місія? Візьми ось, прочитай у сотні. На другій станції я поговорю з козаками.

Командир подав згорнуту телеграму і, морщачись, з видимою огидою почав жувати вкриті крупками жиру шматки м'ясних консервів.

Іван Олексійович повернувся до свого вагону. В руці, немов палючу головешку, ніс телеграму.

;— Скличте козаків з інших вагонів.

Потяг уже рушив, а до вагону все скакали козаки. Набралося чоловіка з тридцять.

— Телеграму командир дістав. Зараз читатиму.

— А ну, що там написано? Давай! '

— Читай, не бреши!

— Замирення?

— Цитьте!

В застійній тиші Іван Олексійович уголос прочитав відозву верховного головнокомандувача, Корнілова. Потім аркушик з перекрученими телеграфом словами пішов по пітних руках.

"Я, верховний головнокомандувач Корнілов, перед усім народом ясую, що обов'язок салдата, самовідданість громадянина вільної Росії і щиросерда любов до

батьківщини примусили мене в ці тяжкі хвилини життя батьківщини не підкоритися наказові Тимчасового уряду і залишити за собою найвище командування армією та фльотою.