Шукшин Василь - Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь

Батьку!..— кричав жилець, борсаючись під козаками. А потім і борсатися перестав, то благав, то погрожував: — Ну, батьку!..

— Я не батько тобі! Воєвода твій батько!.. Шептун. Кидай! — звелів Степан.

Леонтія кинули у воду, завели одну вірьовку через корму на другий борт, протягли жильця попід стругом, витягли.

Чи багато ти бачив, жилець?—спитав Степан.

— Майже нічого не бачив, отамане. Сотника і стрільців не бачив... Де мені їх бачити? Я берегом їхав. Далеко ж!..

— Татар бачив?

— їх усі бачили — царицинці. Не я, інші передадуть...

— Кидай,— звелів Степан.

Леонтія знову шубовснули у воду. Протягли попід стругом... Леонтій цього разу добряче наковтався води, довго відкашлювався.

— Бачив татар? — спитав Степан.

— Яких татар? — здивувався жилець. Та так щиро здивувався, що Степан і козаки засміялися.

— У мене ногайці були... Не бачив, чи що?

— Ніяких ногайці в не бачив. Звідки ти взяв?

— Де ж ти був, сучий сину, що татар не бачив? Кидай!

Степан хоч і не зле потішався, але збоку ця "протяжка", видно, декого покоробила... Фрола Минаєва, приміром,— він скривився й відвернувся. Степан краєм ока вловив це. Уловити вловив, але й розсердився на своїх. Цілу ніч разом із стрільцями прогуляли, а тепер їм шкода Леонтія!

Леонтія утретє протягли попід стругом. Витягли.

— Були татари? — спитав Степан.

— Були... бачив.— Жилець цього разу довго приходив до тями, відкашлювався, плювався й жалібно дивився на отамана.

— Чого вони були? Як скажеш?

— Коней домовлялися пригнати. Батьку... досить, я все втямив,— почав благати Леонтій.— Змилуйся, ради Христа!.. Навіщо ж я її... хлебчу та й хлебчу?.. Порозумнішав уже я.

— Добре. Досить, то й досить.

Леонтія розв'язали.

— Скажи Унковському: коли він і далі чинитиме здирство над козаками, живим йому від мене не бути. За коней, за сани й за пищаль, які він позабирав у козаків, хай віддасть гроші: я залишу трьох козаків. І нехай тільки хоч одна волосина впаде з їхніх голів...

— Скажу, батьку... Він віддасть. Козаки теж будуть цілі...— Леонтій ладен був обіцяти все підряд.— Віддасть...

— Хай спробує не віддати. Сам після того скачи в Астрахань. Скажеш: пішли козаки. Йшли мирно, нікого із собою по дорозі не підбивали. Скоро не прийдуть. Як не скажеш отак, бути тобі у Волзі. Ми стрінемося. Чуєш, жилець?

— Чую, батьку: донести туди, звісно, донесуть, але не тепер, не я поки що... Так?

— Забирайся. З богом!

Леонтій, з молитвою в душі господу богові, мерщій забрався від лютого отамана.

А в Степана все не виходило з голови, як скривився на "протяжку" Фрол Минаєв... Якось це боляче застрягло, занепокоїло.

"Чого ж кривитися? — думав Степан, бажаючи зрозуміти все до кінця, тверезо.— Раз війна, чого ж кривитися? Чи, може, сама війна поперек горла?"

Він пильно оглянув козаків... Його поки що не термосили, не запитували ні про що,— зборами порядкував Чорноярець,— і він знову цілковито поринув у цю думку про війну. Війна це чи не війна? А чи наробили шуму, полементували — та й по домівках? До іншої нагоди, як закортить?.. Степан усе дивився на козаків, усе хотів збагнути: як вони в глибині душі думають? Спитай ось — загаласують: війна! А це ж бо не раз наскочити, це довго, тяжко... Чи розуміють вони? Фрол, той розуміє, саме Фрол розуміє... "Поговорити з Фролом? — ворухнулася думка, та Степан тут-таки відкинув її, цю думку.— Ні. Теревені правити тут... Ні! Навіть думати не варто про це, у цьому Фрол не порадник. А може, я відповідальності боюся за їхні життя? — скрібся глибше в собі Степан Тимофійович, батько, справедливий чоловік.— Може, це й страхає? Заведу, як у темний ліс... Спокусити легко... А як поллється потім крівця, як завиють та як почнуть жалкувати й печалуватися, що спокусились... І все тоді на одну голову, на мою... Горе буде тоді! Нікуди ж не втечеш тоді від цього горя, не сховаєшся, як Фролко в кущах. Та й чи схочеш ховатися? Сам не схочеш. Ну, Степане, думай... Думай, Разя! Звісне діло, такий порох підпалити — тільки іскру кинути: все запалає — війна! А проти кого ж війна, проти кого!.. Адже не перси, свої: теж голови стинати вміють. Думай, Разя, думай: тоді втікати нікуди буде..." Степан навіть поворушився від цих своїх розтривожених думок. На мить привиділося йому, що він мовби заглянув у темний вогкий колодязь — холодком війнуло, аж здригнувся... Відкинувся на лікоть і довго дивився на сонце. "Пив багато останніми днями, ослаб,— несподівано ясно зрозумів він свою кволість.— Спинитись треба".— І — щоб не зазирати більше в цей жахливий колодязь — стріпнувся, згріб себе в кулак і вже не дозволяв сповзати в тягучі, болісні думки, а то й зовсім ослабнеш із ними, засмокче, як у трясовину.

— Іване, чи все зроблено?—спитав Степан Чорно-ярця.

— Усе, батьку. Треба рушати...

— Стрільці де?

— Які?

— Оті... що з жильцем прийшли, півсотня.

— Вони там, біля балки. А навіщо?

— Коня. І знайдіть Сьомка-скомороха. Все, Іване, задкувати нікуди: або навпіл, або вдрузки. Піднімай; рушайте, я наздожену вас.

Іван зрозумів тільки одне: що хоч не зараз Москву воювати. Матюкнувся в душі на отамана: зав'ється, мов ошпарений!.. Спробуй здогадайся, що знову?

Через п'ять хвилин Степан щодуху летів на коні в табір астраханських стрільців. За ним ледь устигав Сьомко-скоморох (Різаний, прозвали його козаки). Він теж нічого ще не розумів, не зовсім оклигав після катувань у страшній вежі, але мчав за отаманом слухняно й охоче.

Прискакавши до табору, Степан осадив коня.

— Стрільці! — голосно, напористо, короткими фразами заговорив він.— Ми йдемо. На Дон. Вам велено назад. Що ж, підете? — Степан зіскочив на з^млю.— До воєводи знову підете?! Знову служити псам?! Вони душитимуть невинних, катуватимуть по-всякому, кров людську питимуть... а ви їм служитимете?! — Степан більше й більше розпалювався.— Сьомко, розкажи, який воєвода! Покажи, що вони з невинними людьми роблять!..

Сьомко вийшов наперед, ближче до стрільців, одкрив рота, видав гортанний звук і похитав гірко головою. І навіть заплакав від образи й немочі.

— Чули?! Ось вони, воєводи!.. їм, у гробину їх мать, не служити треба, а руки-ноги рубати і у воду садовити. Хто дав їм таку волю? Довго терпіти будемо?! Де взяти такий терпець? Чи не краще б ізсукати їм усім міцну петлю, та всіх разом — до сонечка ближче. Смердітиме дуже, дарма, разок стерпимо... Заживемо на Русі вільно! Ходіть зі мною. Мстити будемо за братів наших, за всі лиходійства боярські. Жити не можу, як подумаю: які свині попихують нами. Рубати!!! — Степан відчув близькість небажаного страшного гніву, який обпалює серце, сам осадив себе. Помовчав і сказав неголосно: — Гармат не віддам. Стругів і припасу не віддам. Ходіть до мене! Хто не піде — дожену дорогою й порубаю. Обміркуйте. Станете братами мені, буде вам воля!.. Чого ж іще треба? Заведемо на Русі вільне життя, бояр і всіх приказних гадів повзучих винищимо. За це й смерть прийняти легко — бог з нею! А так жити більше не дам. Самі захочете — не дам! Отак... Усе. Ставлю над вами вашого ж сотника — підемо поки що на Дон. Там перезимуємо, зберемося на силі... Там, кажуть, багато скривдженого люду зібралося — ми усіх радо приймемо. Заживемо, братці, вільно! — Степан повеселішав очима, навіть подивився на стрільців і на їхнього сотника радісно.— Хіба не хочеться пожити так? Коли ви так жили?

13

Осіннім сухим степом у межиріччі рухалося військо Разіна. Останні повільні, гарячі версти... Рідна курява лоскоче ніздрі. Скоро — батьківщина. Втім, для більшості тут батьківщина далеко, і її ще не забули. Тут — самарські, в'ятські, московські, котельницькі, новгородські, вологодські, пошехонські, тамбовські, воронезькі — звідусіль, де людині краще б і не народжуватися. Де краще — ножа в руки та в ліс — далі від непосильного тягла, від бурлацької гіркої долі тинятися по закладах. Тут — утікачі. Але так уже повелося, що спочатку верховодять і тон задають донці (батьки їхні теж в'ятські та самарські), співають донських пісень, ждуть і згадують уголос, любовно — ДОН ІВАНОВИЧ... Настане час, і для втікачів, якщо живі будуть, домівкою стане теж Дон Іванович... А поки що сняться ночами далекі берізки, темні, покрівлі любих серцю рідних хат та... інше — кому що. І щемить душа: найболючіша це, най-невідступніша любов у людини — пам'ять про рідні місця. Може, вона й слабшає згодом, але уже в інших — у дітях.

Одначе всі раді якомога швидше завершити важкий, небезпечний похід на край світу. Закінчився він — і слава богу!— треба й відпочити, добре погуляти, виспатися вволю. А там уже — як доля та як отаман скаже.

На передках возів, зв'язаних попарно голоблями, везли струги; гармати, вітрила, манаття, оружжя, припас і хворих козаків — на возах. Полонені йшли пішки. Лише кілька — знатні — погойдувалися з тюками добра на верблюдах: їх оберігали, щоб потім вигідніше обміняти на козаків, які мучилися в полоні у шаха.

Разін в оточенні осавулів і сотників їхав трохи осторонь од війська. Верхи. Степан опустив голову на груди і, здається, навіть задрімав.

Ззаду над'їхав Іван Чорноярець. Відкликав Степана вбік...

— Стрільці пішли собі,— сказав він стиха, щоб ніхто більше не почув; він взагалі не схвалив цієї вигадки із стрільцями — не вірив і не міг збагнути, як це вони, царські воїни, раптом стануть козаками. Що почалася війна, а на війні тільки така смертельна межа і є — тут або там,— це якось іще не дійшло до Івана, він гадав, що це лише слова, отаманове гарячкування.

— Як пішли? — перепитав Степан, більше — від розгубленості. Він зрозумів, "як пішли" — втекли. Не повірили, не схотіли йти з ним — отак і йдуть.

— Пішли... Не всі, з дванадцятеро. Із сотником. Я посилав Мишка Докучаева — не наздогнав. Верст із п'ять, каже, гнався, не зміг наздогнати, втекли. Пізно спохватилися.

— Сотник підбив.— Степан задумливо, примружившись подивився в далину, в степ, що тягся до Волги.— Змій ласкавий. Негаразд, Ваню: рано від нас тікати почали — іншим приклад поганий. Чого це вони? Я ж їх попереджав...

— Сотник підбив, ти ж кажеш. Він мені одразу не сподобався, той сотник: усе із смішечками, з жартами...

— Ага, сотник. Ану поклич мені Фрола. Сам тут залишайся. Остерігайся татарви. З решти стрільців очей не спускай.

— Догнати хочеш? — здивувався Іван.— Ти що?! Хіба їх тепер наздоженеш!

— Треба.