Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

ба­чить її. I вiн ква­питься. До то­го га­дав би, що во­на йо­го боїться. А во­на не то, щоб по прав­дi йо­го бо­яла­ся, лиш так прик­ро їй чо­мусь пе­ред ним. Во­на ж нi­ко­го не боїться. Так во­на ка­за­ла йо­му, а що раз ка­за­ла - не бу­де пе­ре­мi­ню­ва­ти.

Станула геть аж вже по­ниж­че "Бi­ло­го ка­ме­ня" за­ки­нув­ши ру­ки по­зад го­ло­ви, i ди­ви­ла­ся вдо­ли­ну на нього, як спi­шить до неї.

Вiн спi­шиться, iде ско­рим кро­ком вго­ру, а во­на стоїть, як на вуг­лях, лю­та на се­бе, що за­пiз­но йо­го по­ба­чи­ла i не ма­ла вже спро­мож­нос­тi схо­ва­ти­ся пе­ред ним.

- Чекай, я йду! - кли­че вiн до неї, i вже туй-туй ста­не ко­ло неї.

Вона не вiд­зи­вається, хо­ча їй спiш­но: там, вдо­ли­нi у Мав­ри, ви­жи­дає її ма­ти, а во­на он в що те­пер по­па­ла.

Остаточно опи­няється вiн вже ко­ло неї.

- Тур­ки­не! - клик­нув ра­дiс­но i оки­дає її ожив­ле­ним, блис­ку­чим оком, вiд­ди­ху­ючи здо­ро­ви­ми грудьми з пос­пiш­но­го хо­ду вго­ру.

- Туркиня, - вiд­по­вi­дає во­на йо­му i так са­мо оки­дає йо­го своїми очи­ма. Але чо­гось бi­ла-бi­лiська ста­ла.

- А он, зак­вiт­ча­ла­ся знов, як ко­лись, i яка вже крас­на! - ка­же вiн, бо сам не знає, що має ка­за­ти. Вiд­так до­дає: - Не зри­вай весь мак, не ста­не на рiк на на­сiн­ня.

- Менi в цвi­тах крас­но, - вiд­по­вi­дає з су­по­коєм i стоїть да­лi не­по­во­руш­но пе­ред ним.

Вiн нi­мiє.

Вона так ви­со­ко на Ча­ба­ни­цi, са­ма-са­мiська чи не на всю сто­ро­ну, а спо­кiй­на, мов з ка­ме­ня. Не боїться.

"Гей, Тур­ки­не, Тур­ки­не, в чiм твоя си­ла?" - ви­ри­вається йо­му на ус­та, але вiн мов­чить. Вiд­так об­зи­вається:

- Тепер ска­жи, чия ти донька?

I йо­го го­лос нi­би за­по­вi­дає, що те­пер вiн пан над нею.

- Спитай ще раз… мо­же, й ска­жу.

- Але по­пам'ятай, - пог­ро­жує, - з Гри­цем ти не жар­туй.

- Я те­бе не кли­ка­ла, - вiд­ка­зує во­на. - Iди на­зад. Я та­кож iду.

В нiм по­чи­нає ва­ри­ти­ся. Вiн зак­ляв крiзь зу­би.

- А ти хто та­кий? - пи­тає во­на, не спус­ка­ючи з йо­го очей.

- Я ба­га­тирський син, - вiд­по­вi­дає вiн. - Ка­зав вже то­бi, на всю го­ру.

- Ба-га-ч? - пи­тає во­на про­тяж­но i пiд­су­ває ви­со­ко бро­ви.

Багач нi­би чу­дується.

- Багач, - спi­шиться вiн об'ясни­ти го­ло­сом, що нес­вi­до­мо ста­рається з'єдна­ти со­бi її лас­ку.

- А я не най­мич­ка твоя, - вiд­ка­зує во­на згор­да i, спус­тив­ши пог­ляд до­до­лу, по­чи­нає пев­ним кро­ком спус­ка­ти­ся вдiл.

- Я ж не ка­жу, що ти най­мич­ка, - об­зи­вається вiн i те­пер, як пер­ше, з яко­юсь по­ко­рою в го­ло­сi.

- То чо­го кле­неш?

- Бо ти глу­зуєш з ме­не.

- Нi, - ка­же во­на, i анi на хви­ли­ну не за­дер­жується, схо­дить рiв­ним кро­ком вниз.

- Поскидай свої ма­ки i дай ме­нi! - про­сить вiн, при­ка­зу­ю­чи, i стає ви­зи­ва­юче пе­ред нею. Во­на ста­ла i ди­виться на ньо­го, чу­дується бро­ва­ми.

- Ти не ба­чиш, що ме­нi в них крас­но? - пи­тає.

Вiн за­тис­кає зу­би.

- Бачу, - бовт­нув.

- Ти що з ни­ми зро­биш? За­ти­чиш­ся, як я?

- За ка­пе­люх затк­ну.

Вона ус­мiх­ну­ла­ся мовч­ки.

Кiнь ко­ло стеж­ки зар­жав.

- Твiй кiнь кли­че те­бе, - ка­же во­на вiд­так спо­кiй­но. - Схо­ди ско­рi­ше. Я та­кож спi­шу­ся.

- I кiнь пож­де, i ти пож­деш! - об­зи­вається вiн май­же лю­то i при­ка­зу­юче.

- Кiнь пож­де, а я нi, бо на ме­не ма­ма жде, - вiд­по­вi­дає во­на.

- Ти пож­деш, - ка­же вiн рi­шу­че хви­лю­ючим го­ло­сом, - щоб я на­ди­вив­ся на тi твої бро­ви, що то­бi їх чор­ти над очи­ма зма­лю­ва­ли…

- Дивися! - ка­же во­на, а са­ма стає слух­ня­но пе­ред ним, мов ди­ти­на, i чу­дується, як пер­ше, са­ме ти­ми бро­ва­ми. I втiм, по­бi­лiв­ши, до­дає на­раз: - Я то­бi ка­за­ла, що ти ду­рень! - i ла­диться дальше схо­ди­ти.

Вiн знов спи­няє її в хо­дi, ки­да­ючи їй на сей раз свiй ка­пе­люх пiд но­ги.

- А ди­ви­ся! - ка­же. - Ми лиш двоє на цi­лу Ча­ба­ни­цю. Чи то­­бi не страш­но? - i в йо­го го­ло­сi дзве­нить щось не­доб­ре.

- З сеї сто­ро­ни, - вiд­по­вi­дає во­на спо­кiй­но.

- З сеї, - пов­то­ряє вiн i па­лить її очи­ма…

- Та вiд­тiль, - ка­же во­на. - А пер­ше, як те­бе не бу­ло, я бу­ла цiл­ком са­ма. Чо­му ж би ме­нi з то­бою бо­яти­ся? Го­во­ри, що маєш го­во­ри­ти, бор­ше, - до­да­ла квап­но, - бо в до­ли­нi ма­ма жде. Во­на не жар­тує.

Вiн ус­по­коюється вiд її слiв, мов во­дою об­ли­тий, i ди­ви­ться з по­ди­вом на неї.

Тепер гля­дить i во­на смi­ли­вi­ше на нього, в йо­го ве­ли­кi го­лу­бi очi, що нi­би бе­ре­жуть в со­бi кус­ник не­ба i прив'язу­ють до се­бе доб­ро­тою.

- Чому ти отак заєдно зо мною го­во­риш? - пи­тає вiн з нi­мою просьбою в го­ло­сi, а очi йо­го аж роз­па­ча­ють [19].

- Бо так ти пи­таєш. Не за­дер­жуй дов­ше, бо я спi­шу­ся!

Вiн за­тис­кає п'ясту­ки.

- А як ме­нi не схо­четься цiл­ком те­бе пус­ти­ти?

- То я то­бi в де­ся­тий раз ска­жу, що ти ду­рень, i ти ме­не пус­тиш!

До гли­би­ни вра­же­ний нес­вi­до­мою пев­нiс­тю її iс­то­ти, вдасть якої вiн лиш вiд­чу­ває i з якою не мо­же упо­ра­ти­ся, ус­ту­пає їй на­раз з до­ро­ги i схо­дить враз з нею з го­ри до стеж­ки.

Iдуть обоє.

Мовчать. Сильна, ки­пу­ча мов­чан­ка.

Вона блi­да, як го­луб, а вiн з сильно зво­ру­ше­ни­ми грудьми, аж дри­жить.

Зiйшовши до бi­лої стеж­ки, вiн сi­дає без сло­ва на ко­ня, не ки­нув­ши на неї нi пiв­пог­ля­дом, - вер­тає на­зад; а во­на так са­мо мовч­ки, не пог­ля­нув­ши й со­бi на нього, ще­зає десь в лi­сi - i бiльш її не ба­чить.

Довгий, дов­гий час не чу­ти нi­чо­го, крiм по­вiльно­го ту­по­ту кiнських ко­пит, вiд­так ути­хає й вiн, i за­чу­вається туж­ли­­во про­тяж­ний го­лос Гри­ця просьбою:

- Туркине, прий-деш??

А не­ба­вом по тiм, мов яс­ним дзвiн­ком про­бiг­ло, мов пер­ли­на­ми ки­ну­лось, до­лi­тає до нього:

- Не прий-ду!

I сла­бо дри­жа­чи, мов бо­реться з ти­ши­ною лi­су, об­зи­ває­ть­ся вiд­го­мiн, пе­ре­дає шум де­рев, вдру­ге вже й пос­лiднє: "Не прий-ду!"

***

По по­во­ро­тi до­до­му Гриць мов трiй­ла на­пив­ся. Не їсть, не п'є, не спить; тве­ре­зий, та про­те нi­яка ро­бо­та йо­го не бе­реться.

Вiн не го­ден.

Одно, що має пе­ред очи­ма, се чор­нi очi, чор­нi бро­ви, два чер­во­нi цвi­ти ма­ку, а бiльш нi­чо­го.

Тато, ма­ма ла­ють, а вiн нi­чо­го не­на­че й не чує. Вис­лу­хує мовч­ки, що зас­лу­жив, усу­вається їм з очей, вiд­так iде на го­ру пiд лiс, на ши­ро­ку ле­ва­ду, де ви­па­сається то­ва­ри­на, ко­нi. Ки­дається де-не­будь в тра­ву i ле­жить отак. Дов­го вiн тут чи ко­рот­ко, про те не знає. Йо­му се