Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький

не за­ле­жуй­тесь дов­го на пу­хо­вих по­душ­ках, - гук­нув вслiд Лав­рiн.

- Гляди, лиш, по­ба­чи­мо, яких пу­хо­вих по­ду­шок на­ве­зе твоя Ме­лаш­ка, - обiз­ва­лась Кай­да­ши­ха, об­ти­ра­ючи хуст­кою чо­бо­ти.

- Хоч мiж дро­ва­ми, аби з чор­ни­ми бро­ва­ми! - ска­зав Лав­рiн. - Хоч пiд лав­кою, аби з гар­ною па­нян­кою.

- Побачиш, кра­си на та­рiл­цi не кра­ять! Чор­ни­ми бро­ва­ми не нап'єшся й не наїси­ся, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха й пiш­ла в двiр.

- I на чор­то­во­го батька їй зда­ли­ся тi по­па­дi! Хо­четься ж драж­ни­ти по­по­вих со­бак! - бу­бо­нiв co­бi пiд нiс Кай­даш.

Вже сон­це зай­шло, вже над­во­рi смер­ка­лось, а Кай­да­ши­ха си­дi­ла та ще­бе­та­ла в по­па­дi. Во­ни сто­яли, по­хи­лив­ши го­ло­ви. Лав­рiн спер­ся на тин i ду­му ду­мав. Кай­даш зас­нув, прос­тяг­нув­шись на во­зi.

Забрехали со­ба­ки в дво­рi. Кай­да­ши­ха вий­шла з ха­ти ве­се­ла, не­на­че прий­шла з церк­ви.

- От хто ме­не вi­тав! Не так, як Ба­ла­ши­ха. I, гос­по­ди! Не зна­ли, де й по­са­ди­ти ме­не. Час­ту­ва­ла ме­не ма­туш­ка i чаєм, i го­рiл­кою, i на­лив­кою, - хва­ли­ла­ся Кай­да­ши­ха й тим тро­хи при­ми­ри­лась з За­па­дин­ця­ми.

Через тиж­день Лав­рiн по­вiн­чав­ся з Ме­лаш­кою i при­вiз її в батько­ву ха­ту.

VI

Тиждень про­жи­ла Ме­лаш­ка в свек­ро­вiй ха­тi, як у раю. Пiс­ля вбо­гої батько­вої ха­ти во­на нi­би ввiй­шла в панськi по­кої. Кай­да­ше­ва ха­та бу­ла прос­тор­на, з чи­ма­ли­ми яс­ни­ми вiк­на­ми, з но­ви­ми об­ра­за­ми, з ве­ли­ки­ми ви­ши­ва­ни­ми руш­ни­ка­ми на стi­нах та на об­ра­зах. I зе­ле­нии са­док, i ма­ленька па­ci­кa в сад­ку пiд го­рою, i кри­ни­ця пiд гру­шею, i ле­ва­да, i зе­ле­на дiб­ро­ва на го­рах, i роз­мо­ва з Лав­рi­ном за па­сi­кою - все нi­би зак­вiт­ча­ло свек­ро­ву ха­ту квiт­ка­ми та за­ли­ло па­хо­ща­ми, Тиж­день ми­нув, як од­на го­ди­на.

Мелашка нi­би не ба­чи­ла, як п'яний све­кор ла­яв­ся з свек­ру­хою, нi­би не чу­ла, як свек­ру­ха об­си­па­ла її не­лас­ка­ви­ми сло­ва­ми.

Кайдашиха при­вi­та­ла стар­шу не­вiст­ку пер­ше со­лод­ки­ми ме­до­ви­ми сло­ва­ми, а по­тiм уже да­ла їй по­куш­ту­вать по­ли­ну. З Ме­лаш­кою во­на обiй­шлась iнак­ше: во­на од­ра­зу по­час­ту­ва­ла її по­ли­ном. Во­на не злю­би­ла Ме­лаш­чи­них батькiв i як тiльки бра­лась за тiм'я, то зга­ду­ва­ла За­па­дин­цi i свої розг­ля­ди­ни в Ба­ла­шiв. Ме­лаш­ка бу­ла мо­ло­да, не­зу­гар­на до важ­кої ро­бо­ти, а Кай­да­ши­сi ду­же ба­жа­лось на ста­рiсть по­ле­жа­ти та од­по­чить.

Тiльки тиж­день пiс­ля ве­сiл­ля Кай­да­ши­ха змов­чу­ва­ла та ско­са пог­ля­да­ла на Ме­лаш­ку, по­ка­зу­ючи їй ро­бо­ту. На дру­гий тиж­день во­на вже ла­яла не­вiст­ку i глу­зу­ва­ла з неї.

Одного дня ще вдос­вi­та Кай­дашн­ха збу­ди­ла Ме­лаш­ку i за­га­да­ла їй мi­сить дi­жу, а са­ма по­ра­лась ко­ло пе­чi. Ме­лаш­ка влiз­ла ру­ка­ми в дi­жу i нi­як не мог­ла ви­мi­шать тiс­та з са­мо­го дна: дi­жа бу­ла здо­ро­ва, а во­на са­ма бу­ла не­ве­лич­ка на зрiст i не мог­ла дiс­тать ру­ка­ми до дна.

- Лаврiне! Пiдс­тав своїй жiн­цi пiд но­ги стiльчи­ка, бач, не дiс­та­не ру­ка­ми й до по­ло­ви­ни дi­жi.

Лаврiн узяв ма­ленько­го стiльчи­ка i пiдс­та­вив Ме­лаш­цi пiд но­ги. Ме­лаш­ка ви­лiз­ла на стiльчик i, зап­нув­шись бi­лою фан­ти­ною, не­на­че бо­ро­ла­ся з здо­ро­вою дi­жею, ти­ка­ючи в тiс­то ма­леньки­ми ку­лач­ка­ми та тон­ки­ми ру­ка­ми. Лав­рiн не зво­див очей з Ме­лаш­ки i ми­лу­вав­ся, як во­на про­вор­но ору­ду­ва­ла ру­ка­ми, як стiльчик хи­тав­ся пiд но­га­ми. В неї на ло­бi вис­ту­пив пiт.

- Лаврiне! Втри жiн­цi пiт з ло­ба, а то ще в дi­жу по­ка­пає, - знов ска­за­ла сер­ди­то Кай­да­ши­ха.

Лаврiн об­тер своїм ру­ка­вом га­ря­чо­го Ме­лаш­чи­но­го ло­ба. Ме­лаш­ка, як ди­ти­на, гля­ну­ла на йо­го тем­ни­ми очи­ма й ос­мiх­ну­лась. Свек­ру­шин до­кiр по­ле­тiв проз її ву­ха й не за­че­пив ду­шi.

- Лаврiне! - знов гук­ну­ла Кай­да­ши­ха. - Ут­ри лиш но­са своїй жiн­цi. Он, бач, дядьки з но­са виг­ля­да­ють, - вже кеп­ку­ва­ла свек­ру­ха, див­ля­чись на ди­тя­чi Ме­лаш­чи­нi ру­ки.

Мелашка ос­мiх­ну­лась, але якось жа­лiб­но гля­ну­ла на Лав­рi­на, во­на не­на­че не до­чу­ла свек­ру­ши­но­го сло­ва, хоч роз­куш­ту­ва­ла по­лин.

Лаврiн мов­чав i тiльки гля­нув на ма­тiр.

В ха­ту ввiй­шов Кай­даш. Вiн ви­го­ло­дав­ся за ро­бо­тою i по­чав гри­ма­ти, що Кай­да­ши­ха опiз­ни­лась з хлi­бом.

- Опiзнилась. Чо­му пак не опiз­ни­тись, ко­ли по­на­би­ра­ли в ха­ту не­вiс­ток з За­па­дин­цiв. Ко­ли з Дов­би­ша­ми не мог­ла уви­ну­тись, а з Ба­ла­ша­ми й по­го­тiв… Он баб­ляється з дi­жею од са­мо­го ран­ку, не­на­че ди­ти­на пiч­ки ко­пає.

Кайдашиха заг­ля­ну­ла в дi­жу. Тiс­то бу­ло зов­сiм не­ви­мi­ша­не: на йо­му бу­ло вид­но бульбаш­ки, не­на­че го­рi­хи.

- Геть ви­лазь з дi­жi, бо сьогод­нi не бу­де­мо обi­дать! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха на Ме­лаш­ку.

Мелашка ви­тяг­ла з дi­жi ру­ки в тiс­тi, ско­чи­ла з стiльчи­ка й ста­ла се­ред ха­ти. В неї на ло­бi бли­ща­ли здо­ро­вi крап­лi по­ту. Кай­да­ши­ха по­ми­ла по лiк­тi ру­ки й ки­ну­лась з злiс­тю на дi­жу, як на сво­го во­ро­га. Тiс­то в дi­жi аж за­пи­ща­ло i не­на­че зап­лям­ка­ло гу­ба­ми пiд її ру­ка­ми. Ме­лаш­ка зна­ла, що не вго­ди­ла свек­ру­сi, i сто­яла нi в сих нi в тих се­ред ха­ти та ди­ви­лась на за­ма­за­нi ру­ки.

- Чого ти стоїш, нi­би сьогод­нi при­ве­зе­на? Он зос­та­лось тiс­та на ру­ках на цi­лий хлiб. По­обшк­рi­бай но­жем тiс­то в дi­жу та по­рай­ся ко­ло пе­чi.

Мелашка зiт­ха­ла. Во­на по­чу­ти­ла, що рiд­на ма­ти i б'є, та не бо­лить, а свек­ру­ха сло­ва­ми б'є гiр­ше, нiж ку­ла­ка­ми.

Мелашка ми­ла ру­ки, але ру­ки в тiс­тi не швид­ко об­ми­ва­лись.

- Чого ти там баб­ляєшся? Мий хут­чiй ру­ки, бо прий­де батько вдру­ге до ха­ти, то вiн нам поб'є спи­ну! - вже крик­ну­ла Кай­да­ши­ха на Ме­лаш­ку.

Мелашка зат­рi­па­ла ру­че­ня­та­ми, не­на­че пташ­ка кри­ла­ми. Ще й га­разд не об­ми­ла тiс­та на ру­ках, об­тер­ла їх сяк-так руш­ни­ком i ки­ну­лась ви­мi­шу­ва­ти ле­мiш­ку. Во­на сi­ла до­лi, пос­та­ви­ла в ко­лi­нах гор­щик, об­вер­ну­тий ган­чiр­кою, i, ха­па­ючись, так по­вер­ну­ла ко­пист­кою в горщ­ку, що во­на зав'язла в гус­тiй ле­мiш­цi, хрус­ну­ла й пе­ре­ло­ми­лась.

- Ой бо­же мiй, з цим нед­бай­лом! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха, гля­нув­ши на Ме­лаш­ку. - Те­пер, про ме­не, стром­ляй ру­ку в ле­мiш­ку та й мi­шай.

В Ме­лаш­ки зат­ру­си­лись ру­ки. Во­на вхо­пи­ла лож­ку i по­ча­ла ви­мi­шу­вать ле­мiш­ку лож­кою. - Ма­ти твоя, ма­буть, ви­мi­шу­ва­ла ле­мiш­ку лож­кою та й те­бе нав­чи­ла! - крик­ну­ла з злiс­тю Кай­да­ши­ха.

Мелашку зда­ви­ло в гор­лi. Во­на зап­ла­ка­ла. Тiльки що Кай­да­ши­ха вип­лес­ка­ла хлiб, а Ме­лаш­ка по­сад­жа­ла, по­си­па­ючи ло­па­ту ме­жи­сiт­кою, го­лод­ний Кай­даш знов увiй­шов у ха­ту i по­чав ла­яти жiн­ку й не­вiст­ку.

- Якого ви не­до­вiр­ка вдвох ро­би­те, що в вас i до­сi обiд не го­то­вий! - крик­нув Кай­даш на всю ха­ту. - Пi­ди, Ме­лаш­ко, до Мот­рi та по­зич хлi­ба на обiд.

Тiльки що Ме­лаш­ка сту­пи­ла на пo­piг, Кай­да­ши­ха крик­ну­ла так, на­че на нeї хто ли­нув кип'ятком:

- Не йди до Мот­рi по­зи­ча­ти хлi­ба, бо но­ги ро­га­чем по­пе­ре­би­ваю! В неї снi­гу зи­мою не дiс­та­неш. В Кар­по­вiй про­ти­вiй ха­тi две­рi бу­ли од­чи­не­нi. Мот­ря по­чу­ла цi сло­ва.

- Як тiльки кот­ра з вас сту­пить на