Нечуй-Левицький - Київські прохачі, Нечуй-Левицький

май­сько­му небі. І во­на твоя, і той ввесь па­лац твій, і все її над­бан­ня, усі її скар­би, - усе твоє, бо, враг те­бе не взяв, ти вар­тий усього то­го ди­ва!

- Говори! Го­во­ри­ла покійна до смерті, та все чорт зна що!.. Ще й драж­ниться. В ме­не й без то­го дум­ка же­не дум­ку, не­на­че їх підхо­пи­ла завірю­ха, - обізвавсь Літос­танський.

- Ото ко­ли б мені тра­пивсь та­кий та­лан! От тоді б моя ма­ма з ди­ва тільки б очі витріщи­ла! Вже не за­ку­по­ву­ва­ла б садків в Ва­силькові та не прис­тав­ля­ла б па­ро­ви­ця­ми яб­лу­ка на про­даж до Києва; ски­ну­ла б навіть свою міщанську чуш­ку, - оту хуст­ку з го­ло­ви, та, пев­но, на­че­пи­ла б ка­пе­люш з цілим обе­рем­ком квіток та й га­ня­ла б по Хре­ща­ти­ку бас­ки­ми кіньми, - ска­зав Червінський і за­ре­го­тавсь на всю ха­ту, за­ки­нув­ши чор­но­во­ло­су пат­ла­ту го­ло­ву на спи­ну.

Його білі міцні зу­би заб­ли­ща­ли з ши­ро­ко­го чер­во­но­го ро­та. Чорні довгі ву­са підня­лись вго­ру і наїжа­чи­лись, а чорні бро­ви аж за­во­ру­ши­лись. В Червінсько­го бу­ли товсті бро­ви. Ці густі бро­ви розбіга­лись кінця­ми вго­ру навс­ко­си, не­на­че в йо­го на лиці бу­ло двоє вусів: одні під но­сом, а другі вгорі над но­сом; одні звішу­ва­лись кінця­ми вниз, а другі стриміли кінця­ми вго­ру. Він ре­го­тавсь, за­дер­ши го­ло­ву, а ті двоє вусів во­ру­ши­лись та мет­ля­лись по обид­ва бо­ки кир­па­то­го ку­ценько­го но­са. Ве­селі чорні, як те­рен, оч­ки аж біга­ли.

Літостанський і собі за­ре­го­тавсь на всю ха­ту, уявив­ши йо­го прос­ту ма­му міщан­ку, зав'яза­ну чор­ною хуст­кою, в фа­етоні, з цілим обе­рем­ком квіток на стов­бо­ватій го­лові.

Літостанський до­пив чай, не з'ївши навіть скиб­ки па­ля­ниці з чаєм од та­кої нес­подіван­ки. І за­хо­дивсь че­пу­ри­тись пе­ред дзер­ка­лом, зачісу­ючи свої ру­сяві ку­чері. І мерт­ве дзер­ка­ло од­би­ва­ло в собі за­ду­мані тихі бла­китні очі, за­ду­ма­не об­лич­чя, ніби од муд­рої за­гад­ки, кот­ру зав­да­ла йо­му чи­ясь нес­подіва­на пи­сулька, ки­ну­та ви­пад­ком чиєюсь по­таємною ру­кою в йо­го жит­ло.

Літостанський пішов в Софіївський со­бор, прос­то­яв служ­бу бо­жу, але не чув, що чи­та­ли та співа­ли в церкві.

Хазяйка пок­ли­ка­ла па­ничів обідать. Червінський хап­ком уплітав га­ря­чу стра­ву, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло, а Лу­ка Ан­то­но­вич сидів мовч­ки, і їжа не йшла йо­му на дум­ку. Той лист, на­пи­са­ний чу­до­во, ніби ви­мальова­ний, не­на­че вкрав йо­го апе­тит і спокій. В йо­го думці все сно­ви­га­ли якісь за­гад­кові пос­таті, лисніли здо­рові по­кої, ся­ли дзер­ка­ла, ви­сокі, аж під самісіньку сте­лю, ма­ня­чи­ли чиїсь пишні карі очі. Він ніби по­чу­вав дух за­паш­них квіток в по­ко­ях і все ніби ба­чив уяв­ки той лист, не­на­че він ма­ня­чив в йо­го пе­ред очи­ма.

Він на­си­лу чув, що го­во­ри­ла ха­зяй­ка, яку роз­мо­ву вів Червінський. Йо­го ду­ми літа­ли десь-інде, десь да­ле­ко, в якійсь каз­ковій мрійній да­ле­чині, по­витій ту­ма­ном. Не по­поївши га­разд, він встав з-за сто­лу й ліг на ліжко, щоб од­по­чить або й зас­нуть по обіді. Але сон йо­го не брав. Ле­пет­ли­вий то­ва­риш своїми жар­та­ми та ви­гад­ка­ми дав нап­ра­ву йо­го дум­кам, ду­же по­етич­ну та мрійну. А цікавість не да­ва­ла йо­му спо­кою ні на хви­ли­ну.

Молодий хло­пець на­си­лу діждав, по­ки сон­це ста­ло на вечірньому прузі, одяг­ся, схо­вав лист в ки­ше­ню, щоб ча­сом не за­бу­ти но­ме­ра до­ма й не по­ми­литься, і вий­шов навш­пиньки з ха­ти, щоб не збу­дить то­ва­ри­ша.

Знайшов він Шу­лявську ву­ли­цю й по­чав при­див­ля­тись до но­мерів. Ву­ли­ця тяг­лась сли­ве без кінця. По обид­ва бо­ки ву­лиці сто­яли гарні, але не ду­же здо­рові до­ми. Мо­ло­дий хло­пець шви­денько йшов далі, а по­ка­за­ний в листі но­мер ще був да­ле­ко. Вже ву­ли­ця спус­ти­лась з кру­то­го гор­ба в до­ли­ну. З гор­ба не­на­че ко­ти­лись на­низ вже по­ганші дом­ки, при­ту­лені до го­ри од­ним бо­ком, за­ку­тані в старі сад­ки, не­на­че гар­бу­зи в гар­бу­зин­ня та ба­дил­ля. Він гля­нув на­низ, а там далі сто­яли низ­ка­ми ще по­ганші де­рев'яні дом­ки, не то міщанські, не то кра­марські або шевські.

«Що це за ди­во! Ку­ди ж це ме­не зап­ро­ва­див отой за­гад­ко­вий лист? Та­меч­ки ж далі вже й чи­ма­лих домів не вид­ко, а тільки стрим­лять якісь ха­лу­пи та зем­лян­ки, не­на­че ряд­ки кро­то­вин. От тобі й на! Це ж нап­ра­вив мої дум­ки на фан­тас­тич­ний лад отой навіже­ний Червінський. А я, дур­ний, й піддавсь тій нап­раві, бо пой­няв йо­му віри. Де ж ті па­ла­ци та по­кої на то­му багні та на мок­ра­чах по­над Ли­бед­дю?»

І мо­ло­дий хло­пець по­чу­тив, що лис­нючі дзер­ка­ла та пар­ке­ти не­на­че зга­са­ли й зсли­за­ли, ніби їх розвівав вітер, як вранішні сму­ги ту­ма­ну.

Зійшовши на­низ з го­ри, Літос­танський по­чав кмітить за но­ме­ра­ми. Але до сто дру­го­го но­ме­ра вже бу­ло не­да­леч­ко. Дом­ки пішли не знать які. Усі йо­го мрії од­ра­зу згас­ли, не­на­че на їх хтось дмух­нув з усієї си­ли та й по­га­сив, як вітер світло. Він прикмітив но­мер до­ма, по­ка­за­ний в листі, і з ди­ва спи­нивсь.

«Домок дов­гий, не ду­же по­га­ний, але кру­гом йо­го ста­рий гар­ний са­док, не­на­че в якійсь дідицькій оселі. Хто ж жи­ве в цьому домі? Ет! Дур­но тільки бен­те­жив­ся та тур­бу­вавсь цілісінький день. Але… мо­же, тут жи­ве який­сь дідич».

Літостанський так обу­ривсь, що вже хотів вер­ну­тись до­до­му.

«Чи не Червінський оце вструг­нув мені оцю шту­ку, щоб насміятись з ме­не в кан­це­лярії?.. Але… лист пи­са­ний не йо­го ру­кою… Ма­буть, пся­юха, ко­гось наст­рен­чив на­пи­сать… Оце бу­де шту­ка, як я вше­ле­па­юсь в чи­юсь ха­ту неп­ро­ха­ний. На­те, мов­ляв, ме­не, бо ви до ме­не пи­са­ли. Але… тре­ба хоч роз­пи­тать…»

І цікавість пе­ре­ва­жи­ла всі мірку­ван­ня мо­ло­до­го хлоп­ця.

«Ет! За всі го­ло­ви! Піду та хоч заг­ля­ну в оцю дур­ну са­ди­бу та в ха­ту. Як­що не спо­су­диться, то я круть! та й по­вер­ну го­лоблі на­зад».

І він подз­во­нив ко­ло две­рей. Йо­му хтось од­чи­нив двері й хап­ком зслиз десь в од­ну мить. Він ски­нув пальто і всту­пив в ма­леньку чис­теньку світлич­ку. На ка­напі сиділа Га­лецька по­руч з Мокрієвською й ба­ла­ка­ли вдвох. Літос­танський пок­ло­нивсь до їх і витріщив з ди­ва очі: в йо­го май­ну­ла дум­ка про кра­су­ню-панію, ба­га­тир­ку, за кот­ру йо­му то­ро­чив Червінський ще не­дав­неч­ко.

«Ой, ли­шеч­ко! Тут си­дять якісь дві заг­нибіди, ніби дві шка­пи, такі за­худ­жені, що в їх аж кістки то­рох­тять! Од­на жов­та, як жов­ти­ло, а дру­га кис­ла, ще й скри­ви­лась, як се­ре­да на п'ятни­цю. Ой, вер­нусь на­зад!»

- Вибачайте! Це, пев­но, я не пот­ра­пив… не ту­ди зай­шов… Бу­вай­те здо­рові! Ви­ба­чай­те! я по­ми­ливсь! - мим­рив збен­те­же­ний хло­пець, за­пи­ку­ючись.

Але з кімна­ти рип­ну­ли двері. В світли­цю всту­пив су­хор­ля­вий Кміта, дос­то­ту, не­на­че цап плиг­нув че­рез пе­ре­лаз в ого­род.

- Ба ту­ди! ту­ди! Де вже пак не ту­ди! - гук­нув Кміта.

«Якийсь цап… в ца­пи­ною борідкою. От тобі мої