Нечуй-Левицький - Київські прохачі, Нечуй-Левицький

в школі, од­ми­ку­ючи од ро­бо­ти та мар­ну­ючи час в якійсь не­потрібній біга­нині.

«Треба якось за­лу­чи­ти цього па­ни­чи­ка до сво­го до­му, - ду­мав Кміта, пох­ню­пив­ши го­ло­ву. - До моєї Улясі вже ли­цяється ба­га­то мо­ло­дих кра­мар­чуків та уся­ких міщан, але во­ни їй не до па­ри. Та й мені во­ни не при­па­да­ють до впо­до­би. Не піде моя Уля­ся за та­ких зро­ду-звіку, бо во­на вче­на. А яка ж те­пер моя ком­панія? Які мої знай­омі? Чи тра­питься між ни­ми хтось путній для моєї Улясі? Чи піде во­на за ко­гось з їх?.. От тобі ще один клопіт. Над­бав чи­ма­ло доб­ра, за­без­пе­чив се­бе на старість, але… От тобі знов мо­ро­ка… На­пи­шу це я до Літос­тансько­го лист і одішлю йо­му по пошті. За­лу­чу йо­го до своєї гос­по­ди. Не­хай хо­де до ме­не в гості. Мо­же, й при­па­де до впо­до­би моїй Улясі. Мо­же, й він єди­ник в батька, як і Уля­ся єди­ни­ця в ме­не, то й скла­дуться до­ку­пи батьківським над­бан­ням та й жи­ти­муть якось на світі».

Кміта ти­хою сту­пою вий­шов на ву­ли­цю, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Дум­ки та мірку­ван­ня про щас­тя ко­ха­ної Улясі все якось не ви­хо­ди­ли в йо­го з го­ло­ви. Він ішов і навіть не примічав, як на Софіївсько­му май­дані веш­та­лись про­ча­ни, сно­ви­га­ли ва­та­га­ми мо­ло­диці.

«Мав ко­лись один клопіт в житті й му­сив че­рез йо­го по­ки­ну­ти кан­це­лярію, а те­пе­реньки на тобі - дру­гий клопіт! Хоч тор­би ки­дай! - ду­мав Кміта, навсп­раж­ки зак­ло­по­та­ний до­лею своєї Улясі. - Тре­ба на­пи­сать лист до цього гар­ненько­го па­ни­ча, до­кон­че тре­ба на­пи­сать та й за­ма­нить йо­го в свою ха­ту».

І Кміта вер­нувсь до­до­му, і за­раз, не га­ючись, на­пи­сав лист та й вки­нув в пош­то­ву скриньку.

«Сьогодні п'ятни­ця, а на неділю я зап­ро­шу до се­бе на вечірній чай і Га­лецьку, як лю­ди­ну, най­більше підхо­жу до ком­панії мо­ло­до­му уря­дов­цеві. Мокрієвської не зап­ро­шу, бо во­на нес­тат­ко­ви­та лю­ди­на й навіть чуд­на, - ще на­ля­кає хлоп­ця. Мо­же, він і прий­де. Тре­ба лізти сліпцем, щоб за­побігти та­ла­ну для своєї єди­ної ди­ти­ни», - мірку­вав Кміта.

VI

В неділю вранці Літос­танський з своїм то­ва­ри­шем Червінським тільки що пов­ми­ва­лись і сіли за стіл до са­мо­ва­ра, як в кімна­ту вско­чи­ла ха­зяй­чи­на ку­хо­вар­ка, сільська мо­ло­ди­ця, й по­да­ла лист, що приніс пош­тальон до ха­зяй­ки.

- Це до те­бе лист. Пев­но, пи­ше твій та­тунь з Ка­не­ва, а мо­же, й гро­ша­ки шле на якусь потрібку, - ска­зав Червінський, по­да­ючи лист Літос­тансько­му.

- Ні, це не та­ту­се­ва ру­ка. Над­пи­са­но ду­же гар­ною ру­кою! на ди­во гар­ною, не­на­че ви­мальова­но. І хто це пи­ше до ме­не?

І Літос­танський з не­терп­ляч­кою роз­дер кон­верт і про­чи­тав го­лос­но:

«Коханий, лю­бий Лу­ко Ан­то­но­ви­чу! Я знаю вас, хоч ви, мо­же, ме­не га­разд не знаєте. Ви ду­же при­па­ли мені до впо­до­би од то­го ча­су, як мені тра­пи­лось впер­ше вас по­ба­чить, а потім і стріну­тись з ва­ми. Ко­ли ва­ша лас­ка, то зайдіть до ме­не в неділю на вечірній чай, так, приміром, в шостій го­дині. Бу­де­те моїм ду­же ба­жа­ним гос­тем. Мені за­ба­жа­лось ближ­че поз­най­оми­тись з ва­ми, бо ви мені ду­же й ду­же спо­до­ба­лись. Мій дім на Шу­лявській ву­лиці під но­ме­ром 102. Сподіва­юсь вас до се­бе й га­даю, що ви до­кон­че зай­де­те до ме­не на чай. З щи­рою при­хильністю й по­ва­жан­ням зіста­юсь Д. Кміта».

- Що за оказія! - крик­нув Літос­танський, - пи­ше якась Кміта. Я та­кої й не знаю, навіть не чу­вав про неї. А мо­же, во­но чо­ловік!

- І справді не мож­на довіда­тись, чи во­но чо­ловік, чи жінка - ота Кміта. Пев­но, жінка, а мо­же, й якась пан­на, та ще й ба­га­тенька. Мо­же, це тобі трап­ляється нес­подіва­ний та­лан? Га? - го­во­рив Червінський, сьорба­ючи га­ря­чий чай.

- А не­чис­тий йо­го вга­дає! Це справді якась за­гад­ка, яку зав­да­ють відьми в каз­ках.

- Чи не бу­ло пак ча­сом в те­бе з кимсь яко­го по­тай­но­го ро­ма­ну: з яко­юсь пан­ною або мо­ло­дою удо­ви­цею? Га? Приз­на­вай­ся! - жар­ту­вав ве­се­лий Червінський.

- Ні, не бу­ло, ска­зать по правді. Ко­ли б зна­ти, ку­ди це я пот­рап­лю? А ціка­во б знать за це; гос­по­ди, як ціка­во! Мо­же, це прис­ла­ла до ме­не лис­та кот­рась з тих двох гвоз­дичків… Пам'ятаєш, як бу­ло ви­хо­дять гімна­зист­ки ряд­ка­ми з гімназії, а ми са­ме бу­ло йде­мо в кан­це­лярію та й слідкуємо за ни­ми навз­догінці? Пам'ятаєш тих двох чи­ма­лих гімна­зис­ток, що йшли по­зад усіх в ос­танній парі, а за ни­ми плу­га­ни­лись дві да­ми з си­ви­ми кісьми та з чор­ни­ми ву­си­ка­ми під но­сом?

- Це ти зга­дуєш про тих двох чор­ня­веньких пан­но­чок, з ка­ри­ми очи­ма та з чор­ни­ми тон­ки­ми брівка­ми? Пам'ятаю, пам'ятаю! І карі оч­ки пам'ятаю, і рум'яні щічки, і повні та чер­воні, як ка­ли­на, ус­та пам'ятаю. І досі пам'ятаю за ті два чер­во­ненькі гвоз­дич­ки, як ми їх прод­раж­ни­ли.

- І я їх пам'ятаю, - ска­зав Літос­танський.

- Але ж ти не вва­жаєш на те, що та­ка мо­ло­денька пан­ноч­ка не мо­же ж та­ки без со­ро­му зак­ли­кать те­бе в дім, де, надісь, або жи­ве її батько, ма­ти та, пев­но, ціла па­ро­ви­ця бра­тиків та сест­ри­чок, - ска­зав Червінський.

- Що прав­да, то прав­да. Та­ка пан­ноч­ка мо­же зап­ро­шу­ва­ти на роз­мо­ву ку­дись в Царський сад, або в темні за­ка­лаб­ки Софіївсько­го со­бо­ру, або ку­дись інде, тільки не до се­бе до­до­му. Це пи­ше лю­ди­на, що жи­ве десь нарізно, ок­ро­ми од сім'ї, в влас­но­му домі. І хто б це та­кий був? Ото при­ти­чи­на! Аж в ме­не го­ло­ва хо­до­ром хо­де! Ой, ко­ли б швид­ше день ми­нав!

- Ну тай спо­су­ди­лось же тобі, враг би те­бе взяв! Пев­но, те­бе ма­ти ку­па­ла в тої та в лю­бист­ку. Це те­бе. ма­буть, про­се до се­бе якась ба­га­тю­ща панія, що має свій влас­ний дім, жи­ве са­мостійно, мо­же, має се­ла й са­хар­ню, мо­же, над­ба­ла мільйон гро­шей. Це бу­ва! - го­во­рив Червінський.

- Може й так… Кат йо­го зна! - мим­рив Літос­танський, спус­тив­ши віка й за­ду­мав­шись.

- Це ли­бонь твоя до­ля там десь сподівається те­бе, як в нас те­ре­ве­нять ба­би в Ва­силькові. Ти вхо­диш в пишні по­кої. Там пар­ке­ти, дзер­ка­ла, аж під сте­лю, лис­нять здо­ро­вецькі вікна та ся­ють кан­де­ляб­ри; ки­ли­ми долі аж очі бе­руть в се­бе! не­на­че квітни­ки. Кру­гом розкіш та пиш­но­та. В по­ко­ях од­го­ниться па­хо­ща­ми ре­зе­ди та лев­коїв, буцім в квітни­ку… Амб­ра, па­хощі, шик, блиск! Од­чи­ня­ються двері, і ви­хо­де до те­бе якась ця­ця пи­сан­ка, струн­ка та рівна, як то­по­ля се­ред по­ля, з очи­ма, як брильянти, біла, як лелія, са­ма вся в брильянтах, в шов­ко­во­му біло­му уб­ранні, уся сяє, мов зо­ря. Шовк ше­лес­тить, очі го­рять, що­ки па­ла­ють, сер­це па­лах­ко­тить од ко­хан­ня. Ви­хо­де, ніби зо­ря схо­де на