Джек Лондон - Південноморські оповідання, Джек Лондон

мотузку, я зміркував, що зможу якось продержатись принаймні день,- звичайно, як не напливуть акули.

Минуло годин зо три, може, трохи більше. Я все тримався за віко і, заплющивши очі, намагався дихати глибоко, як слід, але не ковтати води. Нараз я почув чиїсь голоси. Дощ ущух, вітер затих, хвилі вляглися... Футів яких двадцять від себе я побачив капітана Удуза та «поганина», що примостилися на віку з другого люка. Вони боролися за нього,- власне, боровся француз.

- Païen noir! - почувся мені його вигук... І він ударив ногою канака.

На капітанові не залишилось ніякої одежі, опріч тяжких черевиків. Він жорстоко вдарив поганина в лице, в підборіддя, і ледве не приглушив його. Я думав, що той віддасть удар за удар,- ба ні: він лише відплив на безпечну відстань, на який десяток футів од капітана. Щоразу, як хвиля приносила канака ближче, француз, учепившись руками за віко, бив його обома ногами і лаяв чорним поганином.

- Гей ти, біла тварюко, ось я дорвусь до тебе! Втоплю й не зоглядишся! - згукнув я.

Але я не виконав погрози, бо надто був стомлений. На саму думку зрушити з місця мене вже нудило. Отож я підкликав канака до себе й запропонував йому користатися з віка вдвох. Він сказав, що звуть його Отоо і що народився він на Бора-Бора, найзахіднішому з-поміж островів Товариства. Пізніше довідавсь я, що він перший натрапив на те віко і закликав капітана Удуза рятуватися вкупі. А той віддячився йому вдарами...

Так зустрівся я вперше з Отоо. Він не був охочий до бійки. Високий, ставний, дужий, як римський гладіатор, він мав натуру добру, лагідну та ласкаву. Не охочий до бійки, так,- але й не боягуз. Лев’яче серце билося у нього в грудях, і мені доводилося потім не раз бачити його сміливість у таких небезпечних ситуаціях, коли я сам запевне б відступив. Він ніколи не заводився перший, але як уже йшлося на змагання з кимсь,- о, тоді страшно було на нього й глянути! Я не забуду довіку, як він усипав Білу Кінгові. Це сталося в Німецькому Самоа. Біл Кінг був знаменитий чемпіон з боксу в американському флоті. Достоту на якусь звірюку, на страшну горилу скидаючись, він умів чудово орудувати своїми важкими кулаками. Отже, той чоловік завів сварку з Отоо, чіплявся до нього, ударив двічі ногою, тоді штовхнув, аж нарешті канак відчув потребу відплатитися. Хвилин, може, чотири тривала бійка,- і за чотири хвилини Біл Кінг мав чотири зламані ребра, переламану руку і вивихнуте плече. Отоо не тямив жодних тонкощів боксу, він бився просто, як умів... Проте видужувати Кінгові довелося місяців зо три після Отоової науки в Апії.

Одначе не треба забігати наперед. Як сказано, ми прилаштувалися до корабельного віка. Користувалися ми з нього по черзі: один лежав на віку й відпочивав, другий, по шию в воді, держався за край обома руками. Цілі дві доби, то спочиваючи на тих дверцятах, то тримаючись у воді, пливли ми океаном. Надвечір другого дня я почав говорити щось непритомно, з гарячки; а як свідомість мені просвітлювалась, я чув таке саме гарячкове бурмотіння тубільною мовою від Отоо. Весь час у воді сидячи, ми не померли зі спраги, хоч яка солона була та вода, хоч як немилосердно пекло сонце.

Кінець кінцем, Отоо врятував мене: опритомнівши після довгої й тяжкої маячні, я побачив, що лежу на положистому березі, футів двадцять від води, у затінку під широким пальмовим листям. Хто ж, як не Отоо зробив те все! Він мене притяг туди, він зробив мені холодок із листя! Сам Отоо лежав поруч. А я знову зомлів. Прокинувся - свіжа зоряна ніч. Отоо дав мені напитися соку з кокосового горіха.

З усіх, хто був на «Маленькій Жанні», тільки двоє нас і вціліло. Капітан Удуз, напевне, помер з голоду та виснаження, бо за кілька день винесло на берег те віко, де він рятувався. Ми з Отоо прожили серед тубільців атолу цілий тиждень. Потім узято нас на французький крейсер і перевезено на Таїті. Тим часом ми з Отоо побратались. У Південних морях побратимство, коли люди міняються своїми йменнями, зв’язує міцніше, ніж братерство крові. Ініціатива належала мені, а Отоо пристав на моє слово з великою радістю.

- Це гаразд! - сказав він по-таїтянському.- Адже ми два дні були вкупі у смерті на устах.

- І смерть не розтулила уст,- усміхнувся я.

- Ти вчинив одважне діло, пане, і смерть не насміла сказати своє слово,- відповів він.

- Навіщо ж ти кажеш «пане»? - вдавано образився я.- Хіба ми не помінялися йменнями? Я для тебе відтепер Отоо, ти для мене Чарлі. І так уже набезвік, ти - Чарлі, а я Отоо. Так каже звичай. І по нашій смерті, коли доведеться нам перебувати там, десь у надзоряній країні, і тоді ти будеш для мене Чарлі, а я для тебе Отоо.

- Так, пане,- згодився він, і очі йому радісно блиснули.

- Знову! - скрикнув я.

- Що по тому, як звуть тебе мої уста! - заперечив канак.- Це ж тільки уста. А в душі на тебе я завжди казатиму: Отоо. Коли я подумаю про себе - я подумаю про тебе. Хто назве мене моїм ім’ям,- ти встанеш у моїй пам’яті. І там, над зорями, ти довіку будеш для мене Отоо. Чи не так, пане?

Я затаїв усміх і відповів йому:

- Так.

Розлучилися ми в Папіїті. Я зостався на березі відпочивати, а він поплив катером на рідний свій острів Бора-Бора. Шість тижнів пройшло, і він вернувся до мене. Я дуже здивувався, бо раніш він розповідав мені про свою дружину й казав, що вернеться до неї, аби вже більше не вирушати в далекі подорожі.

- Куди ти гадаєш їхати звідси, пане? - спитав він, привітавшись.

Я знизав плечима. То було трудне питання.

- Я хочу мандрувати по всьому світу,- була моя відповідь,- по всіх морях і по всіх островах, що є на морі.

- Я поїду з тобою,- просто відказав він.- Моя жінка померла.

Ніколи не було в мене брата; але, бачивши стосунки між братами, я не скажу твердо, чи міг би рідний брат ставитись до мене так, як Отоо. Він