Марія Миколаївна Влад - Який цей світ, Марія Миколаївна Влад

- А ви молодець.

- Вона письменниця. Має книги, багато книг написала. Її шанують у війську, в Україні.

Ага, переключився. Дивися не переборщи май міру, бо обом впишуть...

- Тут під їдальнею ваші діти, багато дітей, кажу, що очі бачать у щілині замішкованого вікна. - Шкода їх. Ви б віддали дітей... нам, в Україну.

Як це нам? Хто я - президент, звідки такі уповноваження? Язик розморозило, от він і видає хтозна що. Спочатку він, а думка - навздогін.

Та начальник вдячно сприйняв мої слова. Навіть Мустафа потеплішав, поклав свою "штикасту" в той кут, де стояла я.

- Хвала лепо, але нє, - твердо проказав молодий, а старий хитав згідно головою.

- Хай наші діти будуть при нас. Хай гинуть... Зате ті, що виживуть, знатимуть ціну свободи.

Він ще раз повторив на прощання, віддаючи нам телекамеру:

- Хвала лєпо, Україно, але нє. Вони повинні це бачити, бо то їх Вітчизна, їх життя.

"Нічого собі тижденьок починається.."

Ми довго оговтувалися у своїх закутках у казармі. Не хотіли чи не могли ні про що ні з ким говорити.

Не пішли й вечеряти.

Яка вже там вечеря!..

Живі, то й слава Тобі, Господи! Хвала лєпо!

Казарма була дуже подібна на нашу, київську, в якій розташувалося Міністерство оборони України. Типова соцказарма з товстими стінами, спільними бездверними вбиральнями. Тільки наша доглянута, наголубо обфарбована, а ця без третього поверху його недавно мінометним шквалом знесло, - обшарпана і розстріляна, бо, прецінь, війна.

Укрбат займає одне крило, а довшу частину казарми посідає боснійський штаб. Там у них у дворі і ранених звозять, і вишкіл провадять з новобранцями. Нам з вікон другого поверху все видно.

А навпроти нашої частини казарми напівнедобудована, напіврозбомблена довга споруда без вікон, без дверей. Там хтось є, щось ворушиться.

- Та ви куди?!. - перестрашено спиняє мене наш офіцер.

Але я іду, бо хтось із вікна махає рукою. Рука жіноча, оголена.

- Не йдіть, прошу вас. Мало вам ще того клопоту? - благає офіцер, але заборонити мені, міністерському працівникові, не сміє. Форма моя прихищена зверху бронежилетом і голова в голубім шоломі, - не стрілятимуть у миротворця, таке собі не припускаю.

З безрамного вікна кличуть, може, потрібна допомога. І я йду.

Там дівчина. Молода, коротко підстрижена, білявенька, кучерява. Дивлюсь, у руці тримає чоловічий чорний мешт - постягує розгублено: нате...

- Що таке? - запитую кивком голови, бо по-боснійськи ще вчуся.

- Та я не вас, жіночко, я офіцерам ось оце хочу продати, - а сама кліпає, щось має на думці інше.

- Мешти?.. -дивуюся, що на війні ще щось продають і купують, а якось пропускаю, що вона ж по-вкраїнськи щебече.

Ззаду юної красуні виростають дві чоловічі постаті. Явно збентежені. І готові до відсічі в разі чого. Якої біди цю бабу принесло, не її ж кличуть... Одне лице з-поза кучерявої голівки виражає невдоволення і виступає із потемків уперед.

Я намагаюся щось вияснити:

- Вам що дати за це?

- Хліба, - каже красуня, а чоловічі постаті уже шарпають її назад - з ким розговорюєшся?

- Принести хліб? - ще не дотумкую.

І тут дівчина зникає. Її ніби підкосило - не стало у прорізі вікна. Зате майже висунулося неголене гнівне лице, тепер я розумію, її патрона. Він справляє на мене пістолет.

- Хіба так можна? - дорікав мені майор, коли я без пам'яті опинилася в коридорі укрбатівської казарми. - Ви ж могли в таку халепу вскочити!

- От біда мені з цими журналістами. Скрізь вас носить, а я відповідай, - гірко посміхається заступник командира батальйону. А в самого око криваве - наслідок трагедії. Підполковника Сливного рознесло на дрібки, іншому офіцерові пошматувало ногу, а йому, Петрові Ковальчуку, осколками пальнуло в очі.

- Але ж вона кликала. Якісь туфлі пропонувала, казала за хліб...

- Туфлі, хліб... Ви ж бачили, хто там ззаду стояв?

- Два молодики.

- Один з ниx цілився під ваш голубий шолом.

- Але ж вона кликала. Ті очі благали допомоги - я певна.

- Ви ще не здогадалися?

- Шпигунка?..

- Ага, шпигунка. Тут таких море. Сутенери водять.

- Невже?.. Але ж, пане підполковнику, вона говорила по-українськи! Як же я не второпала? Та акцент у неї такий м'який, полтавський...

- Наталка-полтавка! - розреготався підполковник, витираючи хворе око під чорними окулярами. Аякже, землячка.

Враз умовк і вже зміненим тихим голосом проказав:

- Чого тільки тут, на війні, не побачиш? І той світ з пеклом, і таке, що й не снилося, не те що землячку.

Летимо в Жепу, в анклав Жепу. Це високогірний район у Боснії, дуже подібний на наші полонинські Карпати. І овечки там пасуться, правда, проти сонця вони виглядали якісь золоторунні. Війна гримить, а вони собі