Микола Олександрович Дашкієв - "Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв

Вниз за течією по річці плив плоскодонний броньований катер. На його палубі стояв якийсь європеєць у білому шоломі і вказував паличкою на повалене дерево.

— Англійці! — прошепотів Лимар.

Він, власне, не злякався, бо свого часу призвичаївся до обстрілу. Але його охопила шалена лють: як, загинути від дурної кулі якогось пройдисвіта після всього того, що було пережито за ці кілька останніх днів?

Тримаючи пістолет напоготові, він поповз ближче до берега — слід хоча б заховатися у гущавині.

Але за ним добре стежили. Черкнула ще одна черга з кулемета. В обличчя Лимареві бризнула порохнява та дрібні тріски. Поки він протирав очі, катер проплив під самісіньким стовбуром і пустив чергу прямовисно вгору.

Лимар причаївся. На катері поступово заспокоїлися. Та, як на гріх, чоловік у білому шоломі помітив пірогу і щось скомандував. Загуркотів мотор. Катер попрямував до човна.

Отут уже Лимар не витримав. Старанно прицілившись, він вистрелив.

Зойкнув і схопився за ногу один з колонізаторів. Другий кинувся до кулемета.

Але кулі били вже по порожньому місцю: Лимар, пробігши кілька кроків по стовбуру поваленого дерева, стрибнув униз, — таки з чималої висоти, — і сховався у хащах.

Йому не було видно, що діється на річці. Стрілянина незабаром вщухла, а потім подаленів за течією й гуркіт мотора катера.

Коли зовсім стихло, Лимар виліз на берег.

Піроги не було. Чи захоплено її, чи потоплено — все одно. Поганим було те, що на човні лишився увесь запас набоїв для пістолета — три обойми.

Він порахував патрони в пістолеті. їх було сім. Добре, що лишився хоч ніж, — вогнепальну зброю тепер можна використовувати в крайньому випадку.

Стежачи за річкою, готовий у першу-ліпшу мить стати до бою, Лимар нашвидку підживився оранжовими плодами, які й справді були надзвичайно смачними й запашними, а потім пішов ліворуч, через хащі.

Але слово «пішов», власне, аж ніяк не пасує до способу пересування в джунглях. Лимар плазував, продирався, вгвинчувався у щонайменшу шпарку між заростями.

Для нормальної здорової людини пройти за годину п'ять-шість кілометрів зовсім не важко. А тут Михайло Лимар, володіючи неабиякою фізичною силою, за півдня просунувся хіба що на кілька сот метрів і знемігся. Правда, непролазна смуга була вже позаду. Поступово зникали кущі та повзучі рослини: їм тут невистачало світла й повітря, — все п'ялося вгору, на величезну висоту.

Чим далі від річки, тим страшнішими ставали джунглі. Сонце ще не сіло на вечірній пруг, а тут уже панував присмерк. Жодної квітки, жодної травинки. Лише зеленавосірий мох укривав товстим килимом вологу землю, звисав брудними пасмами із стовбурів дерев, з ліан. А покручені ліани скидалися на велетенських полозів, що ось-ось кинуться на свою жертву. Лимар мимохіть здригався, проходячи повз них.

Це був справжній мертвий ліс. Життя вирувало десь там, угорі; де сяяло сонце, а сюди осипалися рештки органічних частинок, щоб перетліти й знову вступити в безперервний обіг речовин.

Лимар спочатку радів з того, що зникли кровожерні москіти та кущі, які так гальмували рух. Та ця радість була передчасною: він не знав, що «рімба», — малайські джунглі, — безжалісна. Лихо тому, хто заблукає в ній, — вона прирече необачного на голодну смерть.

Трудно йти людині по прямій лінії вночі, коли не видно орієнтирів. Кроки лівої й правої ноги неоднакові довжиною, і, кажуть, той, хто заблудив, кружляє та й кружляє серед поля, аж доки розвидниться. В «рімбі» орієнтирів аж надто багато, і саме через це заблудити тут ще легше.

Лимареві почало здаватися, що він іде вже пройденим шляхом. Так, так: ось той велетенський трухлявий стовбур, біля якого у мох прослизнула срібляста гадюка. Але то було недалеко від річки… То невже заблудив?

Шукаючи правильного шляху, Лимар пішов спочатку в один бік, потім повернув назад і не знайшов навіть пам'ятного стовбура. Тепер йому остаточно запаморочилася голова.

А тут, як на те, почалася страшенна злива. Дощ лив суцільними потоками, і ніде не можна було сховатися від нього. Раз у раз прорізували темряву блискавиці, безперервно гуркотів грім.

Отак проминув перший день Лимаревих мандрів. Вночі він майже не спав, побоюючись нападу якогось хижака, а зранку пішов далі. І знову повторилося те саме: місцевість щоразу здавалася знайомою, уже перейденою. Та Лимар тепер не звірявся на свої почуття, а просувався далі й далі. Що завгодно, аби не стояти на місці у цьому гнітючому лісі.

Ранком третього дня десь далеко почувся приглушений крик, схожий на ричання пантери: «Куау-куау».

Хижак — то хай хижак. Лимар був такий знесилений і пригнічений страшною «рімбою», що зрадів би навіть, почувши рикання тигра: у всякому разі, воно допомогло б вибратися з джунглів.

Оце «Куау» чулося ще кілька разів, — щораз голосніше. І ось, нарешті, знову поміж дерев почали з'являтися кущі й повзучі рослини, стало знову трудніше продиратися крізь зарості.

Останнім зусиллям волі Лимар примусив себе забути про втому, про голод, про численні болючі подряпини на його тілі. «Рімба» була страшніша за все!

Ще кілька десятків метрів… Ще кілька кроків… І, нарешті, Лимар вирвався з хащів.

Це не був берег річки. Джунглями тяглася добре втоптана, але зовсім пустельна дорога, — вірніше, широка стежка.

— Куау-куау! — пролунало просто перед Лимарем.

Він простягнув вперед руку з пістолетом, але зразу ж опустив її і зітхнув з полегшенням: на стежку з оцим криком вискочила красива птиця. Кожне з її пухнастих ніжнобілих пер було розмальоване чорними лініями і крапками, що разом створювали складний чудовий візерунок.

То був лісовий фазан аргус.

Хто і коли проклав дороги через «рімбу» — невідомо. Може, люди, а може — тварини. Але протоптана стежка ніколи не заростає: її день у день поновлюють кабани,

Мені, тапіри, ведмеді, тигри й багато інших, найдрібніших і найбільших, аж до слона й носорога,