Марина Меднікова - Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова

Виходила, як біла людина, через ВІП залю, де почекала на свій вантаж. Зимно, хай йому… «Єстедей», — рвонуло поряд. Лілія кліпнула на обшарпаного волоцюгу музику, який мучив баяна.

«Єстедей, пара пара бам бам бам, єстедей, — прохрипів бітломан, забачивши до себе інтерес. — Їсти дай».

— Дулі тобі, — сказала Лілія. — Втім, грай гучніше. Повертатися, то з музикою!

«Кандид, геть спантеличений, не міг прийти до тями, як це він зробився героєм. Одного чудового весняного дня він здумав прогулятися і пішов світ за очі, певний, що користатися з ніг для свого задоволення — невід’ємне право людей, так само, як і тварин. Але не одміряв і двох миль, як четверо інших героїв, шести футів на зріст кожен, заскочили його, зв’язали і допровадили до буцегарні.

Його запитали, ні на титло не кидаючися судової процедури, чому він віддає перевагу: чи пройти крізь стрій зі шпіцрутенами тридцять шість разів, чи дістати одразу дванадцять олив’яних куль у лоба. Хоч як він запевняв, що воля його вільна і що він не прагне ані одного, ані другого — довелося таки зробити вибір».

Зірка вийшла до кухні, ввімкнула музику.

«Будьмо здорові, пиймо до дна, нам не завадить чарочка вина», — переконувала «Піккардійська терція». Вичитавши, що дитя, плаваючи у плацентарному космосі, все чує, Зірка експериментувала. «Терція» малого збуджувала, починав брикатися, втрапляв у ритм. Надто його надихало «Ельдорадо». Взагалі був (була) небайдужим до тенорового співу. З улюбленого Зірчиного Паваротті схилявся (схилялася) до тужного, аж до Бога, зойку душі в «Пам’яті Каруза». Бетховен лякав, Моцарт не розчулив.

Несподівано затих зачаївся, зачувши віртуозну скрипицю Асії Ахат. Коли скінчилася композиція, щосили загамселив ногами руками — давай іще. Засинав лише під «Болеро» Равеля.

Зірка давно відчувала — Равель упіймав ритм життя. Під його модернізовані тамтами — чи клітини діляться, чи зірки народжуються, чи вивергаються вулкани… То там, то — там, там там, там там. Проаналізувати б за час людської записаної історії періодичність катаклізмів, скласти їхню ритмічну модель… Гляди, й складеться Равель. Сидить собі Саваот (чи Ягве, чи Аллах) на хмаринці, перебирає пальчиком: пам-пам — маєте Везувій, па-рам-пам — ось і Етна, парам пам-пам — на часі «Титанік», парам парам пам-пам — кривавий Спітак, наступний «пам» — Чорнобиль чи сердешне Закарпаття. Грає-грається, умліває з ритму. Потерпає з відсутності оплесків невдячних Адамових ребер й Адамової сперми.

Сьогодні Вольтер налякав її своїм мізантропізмом. Щось у нього, далебі, не склалося у вічності. Або Макс знову допік пильною увагою.

Зірка не раз бачила, як котисько полював на класика світової літератури і філософської думки, силкуючись скинути його лапою з сідала.

Був заскочений за цим і покараний Зірчиною індиферентністю до ігор, а надто до улюбленої — «а де наша лапка?»

«Є народи, — жовчно прокоментував черговий котячий замах супер мислитель французького Просвітництва, улюбленець європських можновладців і особа, наближена до монарших домів, — у яких за норму — пожирати власних батьків, а перелюб з дружиною друга — то, вважай, товариська послуга. Втім, це аж ніяк не спростовує закону: «не завдавай іншому того, чого б ти не хотів для себе». То більше — хто споживає власного батька, нехай розраховує на те, що свого часу стане поживою для власних дітей». Зірка зважила на ультиматум, і бюст Вольтера вкотре перекочував на безпечніше місце.

Зірка стоїть, кришить городину. Ноги деревіють, треба попитати лікаря. Мимоволі пристала на вегетаріянство. Коли вперше відчула відразу до м’яса, згадала Щезника і його: «у м’ясі ніц поживного, в його клітинах запис про смертний біль тварин, смертельний жах». Відтоді ж почав дошкуляти чорний цинізм і терор реклами.

Знудило, коли забачила, та ще й на величезному екрані центрального столичного майдану, як труп курки, «для сміху» вбраний у капелюшок і темні окуляри, вдавав утіху, підсмажуючись у грилі.

Вдруге — на ринку, біля різницьких рядів, зачувши ніжне ніжнісеньке: візьміть реберець, візьміть печіночки, теличка зовсім молоденька, молочненька… Уявила, як ту молоденьку, з оксамитовими очима, теплими довірливими губами… Командо зопалу долучився було до нових гастрономічних уподобань дружини.

Витримав недовго. Ухвалив — їстиме м’ясо поза домівкою, аби не дратувати Зірку.

Пісня докрутилася, зупа доварилася. Цікаво, що всі видатні музтвори побудовано на одній фразі. Проросли з неї, яко з зернини. «Ода до радості», Сорокова Моцарта, Равель, політ Валькірій, «Щедрик» Леонтовича, «Урочистий марш» Лисенка… Може, тому ґеніїв зазвичай так рано й забирає небо, бо виводять у ноти якісь заборонені нетутешні хвилювання, хоч би й по одній фразі. Бігме, Зірко, що то є — спілкуватися з інтелектуальними очільниками людства.

— Зірко, це Тетяна. Конче треба поговорити з вами й чоловіком.

— Приїздіть по сьомій. Повечеряємо.

— Дякую. Не хвилюйтеся, — спохопилася Кулик, — нічого не скоїлося… Певні міркування.

— Все лихе, що зі мною могло трапитися, сталося. «Баронка, його дружина, важила майже триста п’ятдесят фунтів. Цим давала підстави для грубезної поваги до себе. Вона виконувала обо в’язки господині з гідністю, лише збільшуваною цією повагою…»

— У вас… усе гаразд? — по павзі обережно поспитала Кулик.

— Я перекладаю Вольтера, це цитата з «Кандида», — засміялася Зірка. — І кожен рядок переконує, що писав про мене… Про всіх. До вечері?

Кулик сиділа за столом, прибраним для роботи: олівці загострені, ручки — купкою, аби не шукати, коли котрась дезертирує, стосик паперу. Горішній аркуш помальовано стрілами й решітками, решітками і стрілами.

— Звітую, — мовив Стас, — Крутая Лілія вилетіла з Москви… числа… годин… хвилин… рейсом… на Київ.

Кулик намацала цигарки, притримуючи руру плечем, узяла сірники, прикурила.

— Тань, ти вдома? — з коридора просунулася голова Раїски в допотопних залізних бігудях і газовій косинці.

Кулик помахала рукою: заходь.

— А ми з тобою в цей час летіли до Москви…