Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

— Лахо! Тана Лахо!

Тана? Мені вже доводилось чути це слово. Так називали приморські тубільці велетня з трьома барвистими поясами. Слово «тана», певно, означає «старійшина», або «вождь».

За таною Лахо почали й інші бити себе в груди й називати свої імена. Я встиг запам'ятати лише кілька з них: Олам, Габон, Малан… Але слова «тана» ніхто більше не повторив.

Витягши з торбинки кілька зелених листків якоїсь рослини, горіхове зерно й грудочку крейди, тана Лахо почав жувати. Потім дав кілька листків і мені. Щоб не образити тубільців, я й собі взяв у рот кілька листочків разом із зерном кенгарового горіха й грудочкою крейди. Але в роті запекло, і я виплюнув цю незвичайну жвачку. Тубільці зареготали. Листя бетелю,[11] яке вони жували, було кисле й дуже ароматичне.

Після такого знайомства тубільці почали сміливо приходити до джерела. Посідавши за кілька кроків од мене, вони крутили цигарки, жували бетель, жваво розмовляли, часто згадуючи при цьому моє ім'я. Найчастіше бував тут тана Лахо, який ще здалеку гукав: «Андо! Андо!» Він швидше за всіх звик до мене і вже не одвертався, коли я заглядав йому в очі. Але ні він, ні жодний з інших тубільців так і не наважився підійти до того місця, де стояв мій курінь. Якщо біля джерела мене не було, вони гукали, і я приходив.

Якось Лахо сказав:

— Андо, пакегі гена… Пакегі гена…

І показав пальцем на небо. Я знизав плечима, мовляв, не розумію. Він ще кілька разів повторив те саме, дивлячись на мене якось особливо і тикаючи пальцем у небо. Я посміхнувся й кивнув головою. Лахо й собі посміхнувся. Він був чимось задоволений, але чим? Можливо, думав, що я його зрозумів?

— Пакегі гена, — торочив Лахо. — Пакегі ді-до карам ано, — і, загнувши на руці два пальці, показував ними в бік океану.

З його слів я зрозумів тільки те, що важко, дуже важко буде вивчати їхню мову…

Іншим разом, показуючи на дерев'яну тацю, в якій мені принесли їсти, я запитав:

— Як це зветься?

— Онам, — відповів Лахо.

Я повторив за ним, і він ствердно кивнув головою. Тоді я взяв його спис і знову запитав:

— Як це зветься?

— Гом, — відповів тубілець.

— А це? — і я показав на лук.

— Ака.

— А це? — торкнувся я до стріли, що виглядала плетеного колчана, прив'язаного до пояса.

— Уда.

— А це? — показав я на пояс.

— Саронга, — відповів Лахо.

Я раз у раз повторював за ним кожне слово, і вождь ствердно кивав головою.

Так, слово за словом, почав я вивчати їхню мову. Показуючи рукою на що-небудь: камінь, траву, воду, дерево, — я запитував у тани Лахо:

— Як це зветься?

І Лахо відповідав мені. Він уже знав, що означають слова: «Як це зветься».

У селищі племені бома. Я небажаний гість. Нічне свято. Мій календар. Мій друг Лахо. Каша з кокоювих горіхів.

Двічі й тричі на день приходили тубільці по джерела по воду, і ми щоразу «розмовляли», здебільшого за допомогою міміки та пальців. А набравши в свої «бутлі» води, вони мовчки, не сказавши жодного слова на прощання, не зробивши ніякого жеста, повертались додому. Але ще дивніше було те, що вони й досі не запросили мене її своє селище, та й до мого куреня не заходили.

Так минув місяць.

Якось моїх нових друзів не було два дні зряду. Вирішивши, що з ними щось трапилось, я наступного дня ще зранку пішов до селища провідати їх. Сонце ще не встигло піднятись, але для людини, яка звикла до помірного клімату Європи, спека навіть тепер здавалася нестерпною. Особливо жарко стало, коли я вийшов з лісу й попростував попід садами та городами, де не було високих дерев. Різниця між температурою в тінистих лісах і на відкритому місці була разючою. Добре, що я додумався зробити собі капелюха з широкого пальмового листя. Без нього, напевне, дістав би сонячний удар. Тубільці, правда, ходять простоволосі, але їхні досить довгі кучері надійно оберігають голову від сонячних променів. І все-таки дивно: як вони, майже голі, витримують таку спеку? Особливо жінки, які з ранку до вечора працюють на городах…

Стежка привела мене до самого селища. І тут, як і на побережжі, хатини стояли півколом на невеликому майдані. Такі самі гострі покрівлі, що опускаються майже до землі, такі ж маленькі, високо навішені двері, в які доросла людина може пролізти тільки зігнувшись. Двері закривались матами або рогожами.

Біля кожної хатини горів вогонь. Навколо вогнищ сиділи чоловіки, жінки, діти. На жару щось варилось у горщиках. Біля стежки, де я зупинився, чорна свиня з поросятами їла лушпиння. Два собаки, низьконогі й каплавухі, обнюхували свинячу їжу. Якась жінка висипала їм з горщика рештки сніданку.

Собаки перші почули чужого й тривожно загарчали. Жінка, що стояла до