Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

й за годину й за дві не відчув ніякого болю. Чому ж це тубільцям спало на думку годувати мене? Чим я заслужив на таку увагу? Нічим. Як то кажуть, не орав, не сіяв. Яка ж причина? Може, хочуть усипити мою пильність і впіймати живим? Але якщо у них були такі наміри, чому ж вони зразу пішли додому? Чому не сховалися в лісі й не вистежили моєї схованки? Ні, тут сам лихий ногу зламає…

Наступного ранку я відніс порожній посуд до джерела й сховався в кущах. Чекати довелось недовго. Тубільці прийшли, оглянулись на всі боки, як і вчора, залишили на траві дві повні таці, забрали порожні й зникли и лісі.

І так повторювалося щоранку. Я забирався в гущавину над джерелом і чекав. Тубільці приносили мені їжу й повертались додому. Тепер по доводилось нишпорити по чужих городах і лякати мирних людей.

Але одного разу я знову зустрівся з тубільцями. Я саме вирішив віднести до джерела порожній посуд… І не встиг сховатись у куші, як тубільці з'явились на стежці. Побачивши мене, вони зупинилися вражені. Зупинився і я. Як і ті, що жили на березі океану, ці були озброєні списами й стрілами. Нападуть чи ні? Якийсь голос нашіптував мені: «Тікай, рятуйся! Не давай їм опам'ятатися, бо оточать з усіх боків і вб'ють або знову зачинять у хатині. Адже саме так було на узбережжі: спочатку злякались, а потім отямились. Тікай, доки не пізно!..» Це був голос страху. А другий голос шептав: «Якщо почнеш утікати, вони зрозуміють, що ти злякався, наздоженуть і прикінчать тебе списами. Не тікай, а повільно відійди і стеж здалеку, що вони робитимуть. Якщо не підуть слідом — твоє щастя». Це був голос розуму, і я послухав його. Поставив порожній посуд на землю, потім повагом рушив униз до водоспаду… Помітивши, що я вже відійшов далеченько, двоє з тубільців віднесли повні таці до джерела й повернулись назад. Я махнув їм рукою, щоб підійшли до мене, але вони квапливо перебрели річку і змішалися з гуртом. Їхній страх надав мені сміливості: недовго думаючи, я попростував до тубільців, впевнений, що вони втечуть. Але дикуни не тікали. Повертатись назад було вже пізно. Що ж тепер робити? Невже отак самохіть лізти вовкові в зуби?

Зупинився я за три кроки від них. Тубільці стояли, мовчки стежачи за кожним моїм рухом. Не знаю чому, мені спало на думку сісти — і я сів. Можливо, хотів цим підкреслити, що нікого не боюсь? Чи, може, щоб показати свої миролюбні наміри? Не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки те, що потім пошкодував за свій необачний вчинок, та пізно. Тепер я був цілком у їхніх руках, і тубільці вільно могли мене вбити або захопити в полон.

Нас розділяла всього-на-всього вузенька річечка. В цьому місці ширина її не досягала й двох метрів. Коли я сів, мені раптом спала нова думка помити ноги в прохолодному струмку. Розшнуровуючи черевики й стягуючи з ніг шкарпетки, я ні на мить не зводив очей з дикунів. На їхніх обличчях застигли цікавість і подив. Мабуть, уперше в житті бачили взуття. Вони всі були босі. Їхні ноги з порепаними п'ятами й розтоптаними ступнями були геть подряпані.

Помивши ноги і взувшись, я неквапливо підійшов до джерела, забрав таці з їжею і подався до свого куреня.

Після цього ми почали зустрічатися щодня. Коли тубільці з'являлися вранці біля джерела, я підходив ближче. Вони завжди з цікавістю дивились на мене, але досить було глянути котромусь у вічі, як той враз одвертався. Чому вони бояться моїх очей?

III

Поступово дикуни звикли до мене, а я до них. Через декілька днів вони вже залишали зброю на березі й сміливо підходили до джерела. Дехто навіть намагався розмовляти зі мною, проте ні я їх не розумів, ні вони мене. Майже кожен з них жував якесь зелене зілля й спльовував на землю. Обличчя свої вони не мазали чорною фарбою, як ті, що жили на березі океану, але волосся в них було таке саме буйне й чорне. Дехто з літніх чоловіків носив бороду й вуса, проте більшість голилася. Чим вони, цікаво, голяться? Наконечники на списах та стрілах у них не металеві. Це свідчить про те, що вони не знають заліза, а тим більше таких гострих інструментів, як бритви, ножиці та ножі. Згадавши про ножик капітана Стерна, я дістав його з кишені й почав стругати паличку. Чорношкірі аж завищали од подиву.

Так і є: вони ніколи не бачили ножів. Я подав ножик тому, що стояв найближче до мене. Він пошкрябав пальцями свою кучеряву борідку, видно вагався, але, так і не взявши ножика, підійшов убік.

Один тубілець виділявся серед інших високим зростом і численними прикрасами. Це був кремезний чоловік років сорока. У м'якому чорному чубі його стриміли два бамбукові гребінці один над лобом, другий на потилиці — і кілька різноколірних пір'їн: чорні, зелені, білі, жовті й червоні. Обидві руки над ліктями були перетягнені браслетами з лика чи з якоїсь трави. Дикун не зводив з мене лагідних темyо-карих очей і весь час добродушно посміхався. І в цьому погляді я не помічав нічого ворожого. Широкі плечі та мускулясте тіло тубільця свідчили про силу й здоров'я. Не було ніякого сумніву, що переді мною вождь племені.

Як і приморські, ці тубільці так само підперізувались неприкрашеними поясами. Але браслети носили всі, навіть на ногах. Крім того, на шиї в кожного висів невеличкий мішечок з красивими черепашками та сухим листям для курива. Кожен курець носив при собі тліючу головешку, від якої припалював.

Я спробував завести розмову з вождем. Склавши руки на грудях, я промовив:

— Антон! Розумієш? Антон! Він посміхнувся й повторив:

— Андо! Андо!

Всі забелькотали за ним моє ім'я, хоч і не зовсім правильно. Потім і чоловік з