Герберт Уеллс - Невидимець, Герберт Уеллс

до спальні, двері її були відчинені, і, отже, він не доторкався до ручки. Він спокійно ввійшов у спальню, обличчя його було хіба що трохи рішучіше, ніж звичайно. Обвівши пильним поглядом кімнату, він подивився на ліжко. На укривалі темніла кров, а простирадло було розідране. Ввійшовши перше до спальні, він цього не помітив, бо підходив тоді просто до туалетного столика. Постіль з одного боку ліжка здавалась зім’ятою, неначе хтось тільки-но сидів на ній.

Тут йому невиразно почулось, ніби хтось стиха сказав:

— Боже мій! Кемп!

Але доктор Кемп не вірив у такі голоси.

Він здивовано розглядав зібгану постіль. Чи й справді то був чийсь голос! Він знову озирнувся, але побачив лише пом’яте та закривавлене ліжко. Потім він ясно почув якийсь рух біля рукомийника. Кожна людина, хоч би й яка освічена, зберігає в собі певні нахили до забобонності. Моторошне відчуття чогось надприродного охопило доктора Кемпа. Він зачинив двері спальні, підійшов до туалетного столика й поставив сифон і пляшку. Раптом він здригнувся: у повітрі, між ним і рукомийником, висів у формі бинта закривавлений клапоть полотняної матерії.

Доктор Кемп вражено втупив очі. То був порожній всередині бинт, обів’язаний як слід круг чогось, але абсолютно порожній всередині. Він хотів підійти та схопити пов’язку, але чийсь дотик спинив його, і поруч почувся голос:

— Кемпе!

— Га? — Кемп так і лишився з розтуленцм ротом.

— Не хвилюйтеся! — сказав Голос. — Я — Невидимець.

Кемп спершу не відповів нічого і тільки дивився на бинт.

— Невидимець! — спромігся він нарешті.

— Невидимець, — повторив Голос.

Кемп ураз згадав історію, з якої так глузував ще сьогодні вранці. Але в цей момент він, здавалося, не дуже злякався й не дуже здивувався. Збагнув усе це тільки згодом.

— А я думав, що все це — брехня, — сказав він. — Ви забинтовані?

— Так, — відповів Невидимець.

— О! — вигукнув Кемп і встав. — Слухайте, — почав він. — Але ж це — безглуздя! Якийсь фокус!

Він раптом ступив наперед, і його простягнена наперед рука зустріла в повітрі невидимі пальці.

Він одсахнувся від цього дотику й пополотнів.

— Заспокойтеся, Кемпе, на бога, заспокойтеся! Мені конче потрібна допомога. Стійте!

Невидима рука схопила Кемпа за плече. Він ударив по ній.

— Кемпе! — скрикнув Голос. — Кемпе, заспокойтесь! — І невидима рука стиснула його ще міцніше.

Шалене бажання визволитись охопило Кемпа. Але забинтована рука вп’ялась йому в плече; його штовхнули, і він упав навзнак на ліжко. Він розкрив рота, щоб закричати, але межи зуби йому зараз же сунули край простирадла. Невидимець не давав йому підвестись, тільки руки його були вільні, і він люто лупив ними, де попаде.

— Будьте розважливі, чуєте? — сказав Невидимець, не пускаючи Кемпа, хоч той усе піжив його під боки. — Їй-бо, мій терпець зараз лусне! Та лежіть же тихо, дурню! — прогарчав він у саме вухо Кемпові.

Ще трохи Кемп пручався, а тоді заспокоївся.

— Якщо ви крикнете, я розтрощу вам голову, — сказав Невидимець, витягаючи йому затичку з рота. — Я — Невидима Людина. Це не ошуканство і не фокус. Я справді Невидимий. І мені потрібна ваша допомога. Я не хочу робити вам ніякої шкоди, якщо тільки ви не поводитиметеся як оскаженілий селюк. Кемпе, хіба ви не пам’ятаєте мене? Гріффіна з університетського коледжу?

— Дайте мені підвестися, — попросив Кемп. — Я не втікатиму. І дайте мені хвилинку спокою.

Він сів і помацав собі в’язи.

— Я — Гріффін з університетського коледжу. Я сам зробив себе невидимим. Я — звичайнісінька людина, ми ж разом училися, тільки я зробився невидимим.

— Гріффін? — повторив Кемп.

— Гріффін, — відповів Голос. — Я був на курс молодший за вас; майже альбінос, шести футів на зріст, плечистий, з біло-рожевим обличчям і червоними очима. Я ще дістав медаль за роботу з хімії.

— Мені голова йде обертом, — сказав Кемп. — Нічого не второпаю. До чого тут Гріффін?

— Та це ж я — Гріффін.

Кемп поміркував.

— Це жахливо! — промовив він нарешті. — Але яка диявольська сила може зробити людину невидимою?

— Нема тут ніякої диявольської сили. Це — цілком природний і досить зрозумілий процес

— Це жахливо! — повторив Кемп. — Як же воно…

— Справді, досить жахливо. Але я — поранений, мені боляче, і я втомлений… О боже, ви ж — мужчина, Кемпе. Сприйміть це спокійно. Дайте мені поїсти, й напитися, і посидіти тут.

Кемп дивився на бинт, що пересувався кімнатою, а потім побачив, як по підлозі потягся плетений стілець і зупинився біля ліжка. Стілець затріщав, і сидіння на ньому ввігнулось на яких чверть дюйма. Кемп потер собі очі й знову помацав в’язи.

— Це — куди там ваші привиди, — мовив він, дурнувато засміявшись.

— От і добре. А ви, дякувати богу, починаєте приходити до розуму.

— Або до дурості, — кліпнув очима Кемп.

— Налийте мені віскі. Я зовсім знесилів.

— Я щось цього не відчув. Де ви? Я на вас не наштовхнусь, коли встану? Ага, там. Гаразд. Віскі?.. Прошу. Куди ж подати його вам?

Стілець затріщав, і Кемп почув, що склянку взяли у нього з рук. Він мусив аж присилувати себе, щоб випустити її, бо інстинктивно боявся, що вона впаде на підлогу. Склянка зупинилася дюймів за двадцять над переднім краєм стільця. Кемп вкрай ошелешено дивився на неї.

— Але ж це… це, напевне, гіпноз. Це просто ваша сугестія…[2]

— Дурниці! — сказав Голос

— Але ж це божевілля!

— Послухайте…

— Ось тільки сьогодні вранці я переконливо доводив, що невидимість…

— До клямки всі ці