Герберт Уеллс - Невидимець, Герберт Уеллс

— Двері надвір і ще одні двері, — мовив він далі. — Двері надвір!.. — і він вибіг з пивниці, а за хвилину повернувся з кухонним ножем у руках. — Двері надвір були відчинені, — сказав він, і його товста спідня губа одвисла.

— Він тепер мусить бути десь у будинку! — зауважив перший візник.

— В усякому разі, не на кухні, — сказав господар. — Там — дві жінки, і я обтикав у ній кожен цаль оцим різницьким ножем. Жінки не думають, щоб він міг зайти на кухню. Вони помітили б…

— А ви зачинили двері? — спитав перший візник.

— Та вже ж я не дитина, — відповів господар.

Чорнобородий сховав револьвер у кишеню. Саме в цю мить дошка над проходом у прилавку впала, затріщав замок у дверях, і вітальня розчинилася навстіж. Вони почули, як заверещав містер Марвел, немов упійманий заєць, і всі метнулися за прилавок йому на допомогу. Чернобородий вистрелив, дзеркало на задній стіні вітальні тріснуло, і дрізки від нього брязнули, упавши на підлогу.

Коли господар вбіг у вітальню, Марвел якось дивно корчився і немов боровся з дверима, які виходили на кухню. Поки господар вагався, Марвела було витягнено на кухню. Звідти донеслися крики, деренчання сковорід. Марвел, нахиливши голову, завзято опирався, але його таки дотягли до дверей з кухні надвір і відсунули засув.

Полісмен, спромігшися протиснутись уперед, убіг разом з одним візником на кухню, схопив зап’ясток невидимої руки, що тримала Марвела за комір, дістав ляпаса і, похитуючись, відступив. Тут двері відчинилися, і Марвел, одчайдушно пручаючись, намагався сховатись за ними. Візник нараз ухопив щось.

— Впіймав! — заволав він.

Червоні руки господаря й собі вп’ялися в невидиме.

— Ось він! — гукнув господар.

Містер Марвел, наче визволившись, зненацька покотився на підлогу й спробував прошмигнути між ногами тих, що зчепилися у бійці. Колотнеча розпалилась біля порога. Тут уперше почули голос Невидимців — він скрикнув, коли полісмен наступив йому на ногу. Потім він люто загарчав і кулаки його заходилися лупити всіх підряд. Візник завив і скорчився, діставши добрячий удар під серце. Двері з кухні до вітальні зачинилися й прикрили відступ містера Марвела. Люди в кухні, нарешті, помітили, що вони борються з повітрям.

— Куди він подівся? — кричав чорнобородий. — Невже втік?

— Сюди, — озвався полісмен, виходячи в двір і спиняючись.

Уламок черепиці просвистів біля його голови й розбився серед посуду на кухонному столі.

— Я йому покажу! — вигукнув чорнобородий.

Над полісменовим плечем заблищала сталева цівка, і п’ять куль, одна по одній, полинули в морок у тому напрямі, звідки кинуто було черепицю. Стріляючи, чорнобородий рухав рукою по горизонталі, так щоб кулі слалися у вузенькому дворику, наче віялом.

Запала тиша.

— П’ять набоїв, — сказав чорнобородий. — Так воно буде найкраще. Гра певна. Беріть-но ліхтаря котрийсь, і ходім пошукаймо його тіло.

Доктор Кемп усе писав у себе в кабінеті, аж доки не відвернули його уваги постріли. “Пах-пах-пах”, — клацали вони один по одному.

— Ого! — вигукнув доктор Кемп і, взявши ручку в рот, став дослухатися. — Хто це стріляє з револьвера в Бердоці? Що там ввижається цим ослам?

Він підійшов до південного вікна, підняв раму і, висунувшись, почав удивлятися в нічне місто, — в мережі освітлених вікон, цятки газових ліхтарів, вітрини крамниць на тлі чорноти дахів і дворів.

“Там наче натовп під горбом, біля “Веселих крикетистів”, — подумав доктор Кемп і дивився далі. Погляд його перебіг над містом і зупинився на вогнях кораблів та на пристані — невелику споруду було наче освітлено жовтим світлом. Молодик висів над горбом на заході, а зорі яскріли майже по-тропічному.

Хвилин п’ять Кемпові думки зважували соціальні умовини майбутнього і заблукали зрештою в безмір’ї часів. Потому він зітхнув, випростався, спустив віконну раму й повернувся до письмового стола.

Десь так через годину раптом задеренчав дзвоник на парадному вході. Від часу тої стрілянини доктор Кемп писав повільно і раз у раз впадав у задуму. Він прислухався. Він чув, як служниця відчинила двері, і став дожидати, коли почує її кроки на сходах, але вона не прийшла.

“Що за дивина?” — подумав доктор Кемп.

Він спробував узятися знову до роботи, але марно. Тоді устав, зійшов униз на площадку сходів, подзвонив і, перехилившись через поруччя, гукнув до служниці, коли та показалася в передпокої:

— Це не лист був?

— Ні, хтось випадково подзвонив, сер, — відповіла вона.

“Щось я неспокійний сьогодні”, — сказав до себе доктор, повернувся в кімнату і цим разом уже рішуче взявся до роботи.

Невдовзі він уже запопадливо працював, і в кімнаті чути було тільки цокання годинника та тихе пошкрябування пера, що швидко бігало посеред світляного кружала, яке кидала на стіл лампа під абажуром.

Коли він скінчив роботу, була вже друга година ночі. Доктор Кемп устав, позіхнув і пішов сходами до спальні. Скинувши піджак і жилетку, відчув він, що хоче пити. Він узяв свічку і зійшов униз, в їдальню, по сифон содової води та віскі.

Наукові студії доктора Кемпа розвинули в ньому спостережливість, отож, проходячи коридором, він помітив на лінолеумі, біля матів під сходами, якусь темну пляму. Вже на сходах він раптом запитав себе, що то за пляма. Думка ця, очевидячки, була підсвідома. Доктор Кемп повернувся назад, поставив сифон і віскі, нахилився, помацав пляму і не дуже й здивувався, дійшовши висновку, що, судячи з кольору та липучості, це напівзасохла кров.

Доктор Кемп взяв у руки питво і знову став підійматись сходами, розглядаючись навколо і силкуючись збагнути, звідки могла взятися ця кров. На площадці він спинився здивований: ручка дверей його спальні теж була в крові.

Доктор Кемп глянув на свою руку. Вона була зовсім чиста. Тоді він пригадав, що коли прийшов з кабінету