Наталія Михайлівна Лапікура - Покійник «по-флотському», Наталія Михайлівна Лапікура

такий, що задля нього молода, красива, розумна жінка ладна була пожертвувати життям? У нас же, слава Богу, не вісімнадцяте століття надворі! В наш емансипований двадцятий вік годі й сподіватись на такі подвиги. Одне слово, я вирішив знайти ЙОГО. Як не розколю, то хоч гляну…

Була на світі єдина людина, яку можна було б умовити допомогти — ота подруга-лікарка. Але коли я, засапавшись, прибіг до госпіталю, мене «втішили». Виявляється, до лікарки після суду над медсестрою прителіпався якийсь клістирний ідеолог і почав вичитувати — як це так, що у її відділі працювала особливо небезпечна злочинниця? Лікарка мовчки вхопила підполковника медслужби однією рукою за галстук, другою — за причинне місце, підняла і з розмаху посадила на сімейство кактусів, що тихенько стояло на табуретці в кутку кабінету. Потім силою встромила начальнику в руки маленьке люстерко і пінцет, наказала: «Працюйте!», а сама сіла до столу і написала заяву про звільнення.

За її адресою жили вже інші люди. Паспортний стіл видав довідку: «Виписана за межі Києва у зв'язку зі зміною місця проживання». А де воно, те місце, ніхто не знав. Що залишалося? Оголошувати всесоюзний розшук? На якій підставі? Нове розслідування старої справи, скажу я начальству, а воно мене запитає, чи є у мене якісь нові факти, окрім п'яного белькотіння прапорщика. Так він же на тверезу голову від усього відмовиться. Мало що після літри випитої горілки приверзеться!

Чомусь понесло мене у те медучилище, де свого часу вчилася медсестра і викладала її старша подруга. Раптом залишилися старі симпатії? Мене послали до завуча, літньої жінки з колодочками фронтових нагород, серед яких були два ордени Червоної Зірки і один — Слави.

— Особа, яка вас цікавить, — пояснила завуч, — ніяких друзів серед викладацького складу ніколи не мала. її цікавили виключно студенти, точніше — студентки. Ви, напевне, знаєте, що у нас дівочий контингент. Хлопці йдуть або в Перше училище, або одразу в медінститут. Так от, вона готова була зі своїми ученицями не тільки днювати, а й ночувати. Саме так — запрошувала їх додому, залишала у себе до ранку. Я не натякаю на щось аморальне, цього ще не вистачає! Але є правило: іногородні повинні ночувати в гуртожитку, бо дирекція відповідає за них цілодобово. Врешті-решт — ми попросили цю даму написати заяву, бо вона протиставила себе колективу. А потім поповзли плітки. Здогадуєтесь, які?

— Здогадуюсь. «Черницю» Дідро читав ще в Університеті.

Фронтовичка глянула на мене так, наче я був якоюсь рідкісною формою не дуже поширеної хвороби:

— Юридичний? Заочно?

— Філософський, стаціонар.

— Кажуть, в Ізраїлі це лікують, — зітхнула вона.

— Що лікують?

— Те, що примушує випускника філософського факультету йти на роботу в міліцію.

— Не знаю, я там не був. І, напевне, ніколи не буду.

— Не зарікайтесь, юначе, — сказала завуч, — краще знайдіть собі молоду гарну єврейку, одружіться з нею і виїжджайте. Якщо ви такий вже невиліковний філософ, то можете і там служити в поліції, вас боятимуться злодії і поважатимуть сусіди. На старості років ви перетворитесь на справжнього єврея. Сидітимете вечорами на стільчику перед власним будинком десь у Хайфі, чи навіть у Тель-Авіві. Будете потягувати фруктову горілку і розмовляти з такими ж, як і ви, старими жидами за політику. А навколо бігатиме купа ваших онуків. Знаєте, якби у мене була онука чи молода дочка, я б вас просватала. Але у мене ніколи не могло бути дітей… Ви, напевне, і не чули, що аж до кінця 43-го року фронтова санітарка чи медсестра мусила витягати з поля бою поранених разом з їхньою зброєю. Солдатик міг по дорозі померти від кровотечі — то вважалося нормальним. Але спробуй не притягни гвинтівку чи автомат! Пошлють назад — повзи! Отак два-три дні поповзаєш у холодній воді, у снігу, в суміші льоду з грязюкою… Які там діти! Ось чим я заплатила за нашу славну перемогу над фашизмом.

Я більше не шукав лікарку. І не подавав рапорту про перегляд справи. Бо там, де є кохання, немає логіки. А там, де немає логіки, нема чого робити інспектору Київського карного розшуку. Але я погрішив би проти самого себе, якби за своїми каналами не навів певні довідки через Головне управління по відбуттю покарань нашого Міністерства. З'ясувалося, що невідомий мені коханець в колонії, де відбувала строк медсестра, не засвітився. На побачення до неї приїздила лише якась красива на вигляд жінка, що представлялась далекою родичкою. Забув сказати — вся рідня засудженої, а також її колеги і знайомі відхрестились від неї ще після арешту.

Мого Старого теж, напевне, щось бентежило, бо одного дня він прийшов у мій кабінетик і чомусь розповів те, що я вже знав — про родичку, яка навідує нашу колишню підслідну:

— А я й не вірив, що дружба між жінками може бути сильнішою, аніж кохання…

І тут мене заціпило і одібрало мову. Господи, як же все просто! Ми шукали отого третього і дали себе умовити, що його насправді не було. А його і справді не було — третього! Була ТРЕТЯ! І кохання, якого нам, чоловікам, ніколи не збагнути, навіть якщо розуму значно більше, ніж у прапорщика, котрий, зобачивши у ліжку двох жінок, радісно вистрибнув зі штанів, вирішивши доповнити свій сексуальний досвід ще й груповухою…

Старий підозріло подивився на мене:

— Щось хочеш сказати?

— Нічого…

У цей момент одчинилися двері і увійшло миле створіння у формі внутрішніх військ — дівчина-телефоністка з пожежної частини, розквартированої у західному крилі нашої Управи. Пожежниця давно робила мені якісь натяки, але я вперто їх не розумів.

— Що у нас горить? — поцікавився я.

— У нас нічого не горить. Я просто прийшла розповісти новий анекдот. Вірменське радіо запитують: чи можна у сучасній однокімнатній квартирі сховати п'ятьох коханців. Вірменське радіо відповідає: «Навіть десятьох! Слід тільки по одному заводити їх до туалету і спускати в унітаз. Бо хіба зараз є справжні чоловіки? Саме лайно!»

Пожежна дівчина гордо задерла носа і вийшла, грюкнувши дверима. Я закричав їй навздогін:

— Це