Олександр Павлович Бердник - Привид іде по землі, Олександр Павлович Бердник

Алессандро заплющив очі. Перед ним виникло обличчя Катрен — бліде, з докірливим поглядом. Що скаже вона — люба дружина? Чи не осудить його за те рішення, яке відрізує шляхи в минуле життя?

А власне, чого він роздумує? Що він втрачає? Які в нього перспективи? І Катрен, і він — знедолені. Вічна розлука, вічне переховування… Кинутися на бій з долею — ось єдина дорога! Тенк сам подякує Алессандро, коли побачить, якого успіху він Досягне… Перш за все треба спробувати свою здатність. Йому потрібні гроші, багатство… Забезпечити Катрен і себе… Ну що ж. Тут нема нічого важкого. Оволодіти золотим запасом банку — перший крок.

Алессандро рушив до виходу. Навіть не оглянувся на двері лабораторії, ніби відривав минуле від свого серця, від помислів. Тінню пронизав зовнішню стіну будинку, вийшов у двір.

На сході вставав світанок, рожевіло небо. За спиною Лосса пройшов холодок. А, може, то не холодок, а почуття хвилювання перед казковою дорогою!

Хай! Що буде!

Алессандро глибоко вдихнув повітря, рушив до вулиці. Майнула думка: “А що, як збіжиться поліція, здійметься шум?”

Ну й нехай. Може, йому насамперед і потрібна зустріч із законом…

Міністр поліції Хуано Шліссер нудьгував. Він завжди особисто брав участь у розслідуванні складних злочинів, і це давало йому величезне задоволення. Він навіть з цього приводу проповідував спеціальну філософію, особливо жінкам.

— Поліція зацікавлена в тому, щоб злочинів було побільше. Ви дивуєтесь? Хе-хе! Даремно. Уявіть собі, що злочини потроху зникають… Це ж страшно для нас. Ми змушені будемо поступово скорочувати кількість поліції, а потім зовсім ліквідувати каральні інститути. Аж страшно подумати. Не дай боже… Хе-хе! Ви здивовані все-таки. Видно, ніколи не думаєте абстрактно. Це можна сказати не тільки про поліцію, а й про будь-яку професію… Запевняю вас, лікарі теж зацікавлені в наявності хворих. Більше хворих — більший заробіток. Не буде хворих — медицина стане непотрібним придатком…

Жінки дивувалися, а чоловіки зберігали на обличчі маску офіційної поштивості, щоб догодити високій персоні. Але й ті, й інші в душі сміялися над мудрощами міністра, який, старіючи, впадав у дитинство.

Як би там не було, але Шліссер твердо тримався своїх дивних переконань і був навіть не проти того, щоб провокувати злочини.

— Для чого ви тут стовбичите, — розпікав він начальників оперативних груп, — коли не можете працювати на повну силу? Де ваші злочини? Чому тюрми не заповнені? Сором, ганьба! Та каудільйо розжене нас, як паскудних котів, коли довідається, що ми дарма хліб їмо.

Після таких “повчань” урядовці мчали до своїх відділів, розпікали нижчих чинів, ті теж старалися догодити своїм начальникам. У Деяких місцях щастило влаштувати “інтермедії”, як любив називати Шліссер ганебні провокації в робітничих кварталах Мадрида.

Шліссер розквітав у такі дні. Його душа співала, він був на вершині блаженства.

Але в останні місяці ніяк не щастило організувати “інтермедію”. Видатних злочинів теж не було. Мабуть, почали старіти поліцейські хорти. Треба декого замінити. Просто соромно перед людьми, перед самим собою. Дрібна крадіжка, бійка десь у пивній. Нічого такого, де б заграла душа…

Саме тому Хуано Шліссер нудьгував. Він почав подумувати, чи не викликати знову начальників груп, щоб прочистити їм мозок. Рука міністра вже потяглася до кнопки, але зупинилася на півдорозі.

На столі перед Шліссером спалахнув червоний сигнал. Тривога? Що трапилося? Міністр хутко глянув на номер. Охоронний пункт Об’єднаного національного банку. Шліссер радісно потер долоні, включив мікрофон.

З динаміка почулося схвильоване дихання, потім нерішучий голос:

— Прошу пробачення, сеньйоре Хуано! Вас турбує Камп!

— Без передмов, — підігнав його міністр. — Що там трапилося?

— Охоронець номер п’ятий, який стоїть у третьому коридорі, недалеко від центрального складу, повідомив, що кілька хвилин тому невідомо звідки біля нього з’явився чоловік. Коли охоронець запропонував йому зупинитися, той підійшов до стіни й зник.

— Як зник? — вигукнув міністр.

— Зник, і все.

— Висловлюйтесь точніше! — розсердився Шліссер. — Куди він зник?

— У стіну, — відповів Камп. Міністр стиха вилаявся.

— Ваш номер п’ятий просто п’яний! Ви перевіряли його?

— Сеньйоре Хуано, — занепокоєно озвався Камп. — Справа серйозніша, ніж може здатися. Те ж саме трапилося з охоронцем, який стоїть у другому коридорі.

— А чорт! — не стримався міністр. — Далі, далі!

— Одну хвилиночку, — почулося з динаміка. — Зараз. Нове повідомлення… Так, так…

Було чутно, як Камп із кимсь говорить, у його голосі звучали нервові нотки.

— Ну, що там ще? — вигукнув міністр. — Чого ви шепнетесь? Говоріть швидше!

— Шеф! — стривожено відповів Камп. — Охоронець із першого коридору повідомляє, що незнайомець зник у стіні складу з золотим запасом.

— А сигналізація! — крикнув міністр. — Чому не працює сигналізація?

— Не знаю, — непевно відповів Камп. — Жодного тривожного дзвінка. Це якийсь привид, а не людина.

— Привиди не ходять по золото! — обірвав його міністр. — Посильте охорону. Оточіть весь будинок банку. Не випускайте нікого, й не впускайте теж. Я зараз виїжджаю.

— Слухаю.

Апатичний вираз на обличчі Хуаио Шліссера зник. Губи зібгались у вольову риску, очі засяяли вогниками рішучості.

Ого! Це, видно, неабиякий злочинець. Пробрався в підземелля банку Іспанії. Чудесна робота! Якщо вдасться його спіймати, треба поговорити з ним, довідатися про його метод. Таких людей не завадило б мати і в поліції…

Тривожні дзвінки