Кшиштоф Борунь - Восьме коло пекла, Кшиштоф Борунь

Я хотів висповідатись. Очистити душу від гріха, що над нею тяжіє… І не міг! Чи знаєш ти, отче, — Модест підвищив голос, — що тут, у самій столиці Петровій, самі священики… Ні! Хіба можна цього не бачити?! Нечисть! Нечисть! Треба випалити! Знищити її!

— Що ти хочеш знищити?

— Повідай, отче! А Свята Інквізиція? Може, вже не існує?! — злякано спитав Мюнх.

— Багато чого змінилось…

— Що?! І ти так говориш?! Я не розумію. Скрізь чую ці слова! Вони теж так казали!

— Хто?

— Ті, від яких я втік. Може, я зле вчинив? Може, треба було лишитись?.. Боротися?..

— З ким?

— З сатаною! — Модест ураз припав до старого. — А ти… ти, отче, ти віриш у бога?!

— Вірю.

— Де він?

— Скрізь.

— Неправда! Неправда! Там, де не хвалять бога, пекельним силам воля! Хіба може бути правота там, де занедбано заповіти господні? “Будеш любити господа свого усім серцем своїм, всією душею своєю, всіма силами своїми, всіма помислами своїми!”

— “А ближнього свого, як себе самого”.

— Ось так! Хіба можна забувати про його душу? Повідай, отче! Я бачив книги. Велику силу книг. Страшних книг. Глянеш на них—і враз зрозумієш, кому вони служать… З поганого зерна не буде доброго врожаю.

— Так, сину. Але лише при світлі можна побачити, погане зерно чи добре.

— Світло це — істини, богом одкровенні. Символ віри, на соборі в Триденті[13] прийнятий, гласить, що…

— Знаю, сину, — лагідно перебив старий. — Я не певен, чи ти мене зрозумієш, але повідаю тобі: хоч істина вічна і завше незмінна, нині церква має іншу мету, ніж на Тридентському соборі.

— Іншу? — Модест сполошено вдивлявся в обличчя старого. — Он як! Я знав… Я знав… Тут, у Римі, в мурах Петрової святині… Слухай, отче! — Мюнх схопив старого за плечі й різко струснув. — Скажи мені, чи ти не бачиш перста божого в тому, що я, нужденний слуга церкви, опинився тут?

— Ніщо не діється всупереч волі божій.

— Авжеж. Саме так. Я тут тому, що бог так хотів! Я тут, аби захищати істину! Перед богом і світом!.. Хіба можна допускати, щоб підводила голову єресь? Щоб сила сатанинська панувала над людом божим? “А хто не визнає мене перед людьми, того і я не визнаю перед отцем своїм!”, “Не з миром прийшов я, а з мечем!” Хіба не так казав господь наш, Ісус Христос? Не може бути миру між правдою і фальшю! Між силами небесними й пекельними! Ти вже старий, отче, не маєш сили, погас жар душі твоєї… Але я той жар чую! Я Дійду до самого папи!

— І що ти йому скажеш? — стиха запитав старий.

— Скажу йому… Скажу, що я ладен оддати всю свою снагу, а треба буде, то й життя, аби боронити істину! Хай мені тільки дозволить, і я зроблю все, щоб ім’я боже знову засяяло над землею! Нехай голос його з столиці Петрової зворушить сумління пастирів, які покинули свою паству! Хай кличе до нового, священного хрестового походу проти беззаконня світу цього. Хай затрепещуть ті, які, повіривши у міць свою, над церквою святою стати насмілились!

— В інші часи довелося нам жити, сину, — зітхнувши промовив старий. — Ти гадаєш, церква наша не вболіває за тим, що життя світське нині панує? Але хіба не випала нам ліпша доля?.. Гнів і обурення, хай вони і найправедніші будуть, можуть збити з пуття. Легше загубити, ніж знайти згубу. Подумай, сину… Мюнх непевно дивився на старого.

— Не збагну я слів твоїх, високоповажаний отче.

Старий схилив голову на груди і, заплющивши очі, довго сидів нерухомо.

— Ти питаєш, сину, чому церква до хрестового походу не кличе? — промовив він нарешті, немовби через силу. — Були часи, коли світ, який тебе так жахає, тільки-но починав зароджуватись. Здавалося тоді — лиш у борні проти нього можна врятувати людство для бога. Але хоч церква наша можновладно тоді панувала — стало тої можності ненадовго. І хоч світ сьогоднішній не в вірі, а в розумові шляхів шукає, проте чимало зла й беззаконня, що з давніх-давен терзають людину, вдалося у ньому виполонити. І в цьому його сила! Отже, світ нинішній — не диявольське творіння, як гадаєш ти, сину. Тільки сліпий того не побачить і над тим не роздумається… То не супроти світу нашого, а з ним простувати треба, пильнуючи, аби часом не збитися з дороги й того, що найцінніше в спадщині Христовій, не згубити Не про славу церкви нині йдеться, а про її існування… Чи розумієш ти мене?

— Так, отче. Страшні слова твої.

— Не будь маловірний! Шляхи провидіння незбагненні…

— Я це знаю. Але коли по волі провидіння я тут… перенесений через віки..

Старий нетерпеливо порушивсь.

— Слухай-но, що я тобі скажу: від часів твоїх багато вже виполонено куколю на Землі, і боюсь я, щоб, запопадливо шукаючи його, ти доброго зерна не розтоптав.

— Невже ти ладен твердити, що світ цей може тішити бога?

— Я гадаю, сину, більше, ніж той, з якого ти прийшов.

— Неправда! — обурено вигукнув інквізитор. — Ширше розплющ очі і ти побачиш! Цей світ не може бути милий господові нашому! Люди не бога шукають, а лише утіх земних! Не істини, а її заперечення! їм здається, що вони мудріші за самого бога! О наївні! О сліпі! їм здається, що вони владають природою, але не бачать, що це лиш диявольська штука й омана! Невже ти не розумієш, отче? Дійшло вже до того, що ніхто на землі цій, навіть отець святий, й разу не ступить без сил диявольських!.. Ні вгамувати спраги й голоду, ні