Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

class="book">«Ага, ще й тітка Віра є», – Люсі ставало дедалі цікавіше.

– То чого ж без весілля, Миколко? – мама Миколи збавила крик, але голосову подачу залишила незмінною. – Дивися, пройдемося селом до сільради. Тобі треба шапку пижикову купити.

– Яку шапку? – волав Микола. Люся відчувала: йому там непереливки.

– А як без шапки під шлюб? – втрутився чоловічий голос.

– Тату, ви б помовчали, – розлютився Микола, і Люся відзначила, що він міг би звертатися до своїх батьків менш агресивно. – Мова взагалі не йде про весілля. А про весілля у селі – ви б краще не починали. Знаєте, як я ставлюся до вашого села й до ваших задрипаних родичів, до ваших смердючих свиней і темних односельчан…

– Колю, але ж… – крізь сльози, як на поминках, заскиглили всі жіночки.

– Ніякого весілля, я сказав, – пробасив Микола.

– А-а-а-а, Колічка, синоч-о-ок!!! – заголосила мати.

– Та що ж ти з нами робиш? – питали обидві тітки розтяжно-реквіємно.

– Пожалій матір, – сухо промовляв батько.

– Та пішли ви всі!

На цих словах Микола, сильно грюкнувши дверима, вийшов до Люсі.

– Йдемо швидко, – кинув їй.

Помчали сходами донизу. Їм на голови сипалися ті самі слова: «А-а-а-а, Колічка, синочок», «Та що ж ти робиш», «Пожалій матір», перемішані з криками та улюлюканням дітей. Людочці здалося, що усі родичі Миколи висипали на сходовий майданчик. Вона подивилася вгору, але нікого не побачила.

– Ну й голоси у твоїх! – саркастично промовила. – З-за зачинених дверей чути, як…

– Задовбали! – Коля був сам не свій, він так нервував, що вилиці ходили ходором.

– Та заспокойся. Вони ж твої рідні.

– Я їх ненавиджу! – дикий погляд молодика не міг не злякати.

На тролейбусній зупинці пару наздогнала Олена, тицьнула Миколі набиту харчами торбу й суворо сказала до Люсі:

– Ми завтра прийдемо знайомитися з твоїми батьками, – тоді подумала й додала: – О шостій.

Під’їхав тролейбус, Микола вклав до рук дівчини торбу і впхав наречену до салону. У заднє скло тролейбуса вона споглядала, як Коля сперечався з сестрою, розмахуючи руками й тупаючи ногою. З віддаленням від брата й сестри Люсі ставало легше на душі. Зазирнула в торбину, звідти визирало свиняче рильце, замотане в тоненьку марлю. Люсі стало зле, вона мало не впустила на брудну підлогу дефіцитний натур-продукт.

Знайомство

– Із цього роблять холодець, – вдавалася до теорії Ірина Романівна.

Вона вдягла окуляри, які використовувала лише для перегляду телевізора, й через скельця вдивлялася в напівзаплющені поросячі очі. Жінка зітхала й не мала жодного уявлення, що його робити з тою свинячою головою.

– Віддамо Василівні з третього поверху. Я бачила, як вона колись щось подібне несла з базару, – мама акуратно прикрила свинячий писок гаптованою серветочкою.

Тато у цей час нюхав сало, загорнене в жовтувату марлю.

– Гарне! – констатував. – Такого не дістанеш ні на яких базах. Це добре, що вони не з Мурманська. – Посміхнувся. – У них власне господарство?

– Звідки я знаю? Завтра прийдуть – запитаєте, – Люся упіймала себе на тому, що відповідає своїм батькам занадто різко, проектуючи на родину стиль спілкування нових родичів.

Жужелицям нарешті випала нагода познайомитися зі старшими Бабенками. І не тільки з батьками, а і з тітками, маминими сестрами, що усі разом ввалилися до затісного як для такої отари коридору. Почали скидати черевики, кацавейки та хустки. Микола топтався в кутку й не знав, куди подітися від сорому. Люсині мама й тато, вкрай збиті з пантелику, також не відали, з чого починати бесіду. Тато Люсі простягнув руку до високого з сивим густим чубом чоловіка, єдиного у цій жіночій компанії.

– Олег… – заплутався, забув своє по батькові, тоді осміхнувся нервово й додав: – Тимофійович.

– Ну, здоров був, свате, – Миколин батько обхопив Олега Тимофійовича здоровенними руками, підняв його двічі й розцілував три рази у щоки. – Василь Бабенко, – сказав поспіхом і подався до Ірини Романівни, випроставши вперед руки.

Людина мама відступила на крок назад й ніжно промовила:

– Ірина.

Маневри не мали належного успіху, бо Василь Бабенко те саме проробив і з її тілом. Тоді до мами й тата Людочки по черзі підходили мама, тітки та сестра нареченого й прикладалися до них у триразових поцілунках. Людочці було смішно дивитися на своїх розгублених батьків, але водночас було дуже шкода їх. Бо, коли черга на цілування й знайомство дійшла до неї, зрозуміла, що це скоріше негігієнічно, ніж смішно. Мама Миколи, Катерина Степанівна, обслинивши Люсю, роздивилася її з усіх боків, демонстративно зітхнула й витерла хустинкою зволожнілі очі.

– Нічого-нічого, – заспокоїли її сестри, не дуже переймаючись, що їх чують. – Яку вибрав, така й буде.

Людочка побачила, що її тато подався уперед, аби щось зауважити, тому, рятуючи ситуацію, запросила всіх до вітальні. Гості розсілися по кріслах та стільцях.

– Я кажу, треба йому шапку купити, – ні сіло ні впало почала Миколчина мама.

– Яку шапку? – разом поцікавилися Олег Тимофійович та Ірина Романівна.

– Пижикову, – відказала тітка Віра. – У нас так: як йдеш до шлюбу – маєш усім показати, що ти не босота яка, що гроші водяться.

– А у вас гроші водяться? – всміхнувся тато Людочки.

– Так щоб дуже, то ні, – пояснив інший тато. – Але нема чого нам дорікати, що ми бідні. Правда? – попросив підтримки у міських батьків.

– Так. Так! – заспокоїли вони.

– Ніякої шапки не буде, – вклинився Микола.

– Ой, патку мій, патку! – з півоберту заголосила його мати.

– Ну, не буде, то й не буде, – штурхнула її під бік Олена. – Але гуляння у селі ви в нас не відберете, – войовничо зиркнула на Люсиних батьків, що принишкли в куточку дивана. – Чули, ви не хочете весілля?

– Чому ж ми не хочемо? – почав