Валентин Миколайович Терлецький - Подзвін з-під води

після того, як вони попрощалися з балакучим Павлом Петровичем. Тепер, повертаючись до міста, вони навіть заблукали у парку і довго не могли знайти вірну дорогу. Здавалося, що окрім них тут уже нікого не було, і від усвідомлення цього ставало якось моторошно.

– Цікаво, що б ми робили, якби не знайшли шлях додому? – раптом порушила мовчанку Валерія.

– Взагалі-то ми ще й не знайшли його… Ми б напевно лягли спати на тих лавках, на яких сиділи вдень. Або прилягли б десь на ялівцю. На глиці дуже тепло спати, я в цьому впевнений.

– Уже мав досвід? – Валерія різко зупинилася і впритул поглянула Антонові в очі.

– Та ні, власне… А що? – Антон несподівано відчув, як його шалено потягнуло до цієї майже незнайомої жінки, як схотілося її обійняти, притиснути до себе, поцілувати скрізь-скрізь. Але він неймовірним зусиллям волі стримав себе і навіть трохи відсторонився він неї.

– Чому ти відходиш? Ти мене боїшся? – спитала Валерія рівним голосом.

– Ні… Я боюся себе, – відповів Антон, і йому раптом знову стало так погано і прикро, що він був готовий провалитися крізь землю, аби не продовжувати зараз цю розмову.

– Тоді ходімо до нашого дому, де ми зупинилися. Нам ще потрібно знайти дорогу. – І Валерія знову рушила вперед.

Невдовзі вони вийшли на освітлену територію. Ще кілька кроків – і показалися корпуси санаторію, а далі – центральний сквер і будиночок, в якому вони зупинилися.

Валерія ввімкнула світло у кімнаті і впала на ліжко, розкинувши руки:

– Сьогодні я втомилася, ніг не відчуваю. Але мені було добре… Надихалася чистим повітрям, доторкнулася до моря, поспілкувалася з цим цікавим чоловіком. Усе було просто супер!

– Я теж добре відпочив, – сказав Антон і присів на край свого ліжка, що знаходилося всього за один метр від її. В його душі зараз активно боролися два почуття – стрімке бажання зірватися з місця і вп'ястися губами в її губи, розцілувати її, роздерти на ній одяг, полюбити її тіло, скільки вистачить сил. І навпаки – якась терпка відраза підступала під горло, якесь небажання близькості з цією жінкою, якесь відторгнення.

Валерія відчувала настрій Антона, тому намагалася тримати дистанцію. Вона бачила характерний блиск його очей, чула на запах його бажання стати ближче, оволодіти нею, але вона знала напевно – цього не станеться. Можливо, не станеться саме сьогодні. Можливо – не станеться ніколи. І вона раділа з цього всією душею. В її голові пульсували навперебій дві важкі думки: «навіщо я тут з цим чоловіком?» і «я можу собі це дозволити!».

Не витримавши мовчанки, Антон вийшов на двір, сів на лавку і довго курив, дивлячись у темний простір над горами, доки не відчув, що скажено замерз. Повернувшись до кімнати, він побачив, що Валерія міцно спить, закутавшись з головою в ковдру. Він важко зітхнув і вимкнув світло…

16

Вони прокинулись майже одночасно. За вікном було ще темно, хоча годинник показував десяту ранку. Лив дощ. Валерія визирнула надвір:

– У-у-у! А тут ціла злива! Сумно, адже ми хотіли прогулятися до церкви на горі! Я так мріяла туди потрапити сьогодні!

– Насправді нам нічого не заважає туди піти. Парасольки у нас є, – сказав Антон, запалюючи цигарку.

– Гаразд! Мені подобається твій бойовий настрій… Тоді – в дорогу!

Вони поснідали в їдальні в центрі міста, попили міцної кави і вирушили пішки в напрямку церкви десь там на Червоній скелі, що сьогодні ховалася за суцільною пеленою із сизуватого непроникного туману.

Вони поволі підіймалися вгору мальовничою крутою стежкою, роблячи короткі перепочинки на різких поворотах, що спіраллю вели кудись у далеку невідомість. Валерія йшла трохи попереду, впевнено і рішуче крокуючи дорогою, і її намокле від дощу і туману волосся тріпотіло на сильному вітрі, що наполегливо кидався з гір до моря. Хтось з місцевих перехожих, ідучи їм назустріч, зауважив: «Бора почався, північний вітер. Значить, буде стрімке похолодання». І дійсно, сьогодні було набагато холодніше, ніж напередодні, а від учорашнього сонця і тепла залишилися лише одні спогади. З ледве помітних тепер гір на місто насувалися чудернацькі масивні хмари, кучеряві й сколошкані, ніби бороди ченців-відлюдників, і з них періодично зривався колючий дрібний дощик. Потім він на кілька хвилин ущухав, щоби вже за мить прорватися з новою силою. Парасольки не допомагали укритися від небесної води, тому Антон склав їх разом до свого наплічника.

Нарешті, приблизно через годину, вони опинилися на невеличкій площадці навколо храму Воскресіння Христового. Малесенька охайна біла церква з'являлася й одразу зникала в клубах густого, наче вата, непроникного туману, що обережно лягав на плечі, залізав у ніздрі, плутався під ногами кількох десятків людей, які сьогодні наважилися зробити цей підйом. Здавалося, ці поодинокі сміливці плавали в білому мареві, розкидаючи руками в різні боки великі клапті туману, розриваючи його своїми силуетами й одразу зникаючи в таємничій вологій безвісті. Ці сірі тіні раптово виникали нізвідки і туди ж потім знову провалювалися, наче в якісь невідомі звичайним людям таємні портали часу, і туман миттєво залатував діри, які вони прорвали своїм несподіваним вторгненням.

Обережно підійшовши до краю оглядової площадки, Валерія подивилася вниз й одразу захоплено сплеснула руками. На відстані витягнутої руки у повітрі плавали справжні хмари, густі й непроникні. Здавалося – ступи зараз ногою на цей білий килим, що дрижить і тремтить поруч з тобою, і він понесе тебе кудись у глиб цього суцільного білого моря. Це оманливе відчуття заповзало в мозок підступною змією і пульсувало в душі нав'язливим бажанням пірнути у цю туманну каламуть, розчинитися у ній без сліду. Валерія простягнула руку і намагалася вхопити цей живий рухливий туман, та так захопилася цим бажанням, що ледве втрималася на ногах над прірвою. Антон вчасно підхопив її за талію і відтягнув від небезпечного краю.

– Ти що? Не можна так, адже там – урвище! Це тільки здається, що весь простір під тобою заповнений. Насправді ж там провалля, – ніби жартуючи, промовив він, неабияк перелякавшись її вчинком.