Ірина Михайлівна Лікович - Віртуалка

водночас симулювати його улюблене випороження! А потім, із виразом жалю на обличчі, скажеш або напишеш, що не виходить, і порадиш прийти за годину. Запам’ятай, немає слова «ні» у працівниць веб-кам.

Так, наш старий лис Руперт полюбляв підчитувати наші чати. Він, як «майстер» (говорячи мовою шефів), міг спокійнісінько заходити до будь-якої з нас у чат. Зазвичай це робилося з метою контролю: чи якісне освітлення у віртуалки, аби клієнт не писав скарг; чи немає чогось забороненого (тварин, дітей) у полі зору веб-кам, аби дівчину не заблокувала «цензура». Й уже не одна моя колежанка скаржилася, що він заходить під вигаданим іменем і, опинившись онлайн, ставить підступні запитання, провокує, виводить дівчат з рівноваги, аби потім, ледь не зловтішаючись, повчати свою жертву, як не можна поводитися з покупцем інтернетових цицьок.

Тоні, а хочеш я розповім тобі про свого першого клієнта? Я його не бачила, бо він не включав своєї камери. Гадаю, його привабив той зелений ґудзик позначки нових віртуалок у моєму профілі й він знав, собацюра, що я можу бути не в курсі всіх тонкощів роботи на веб-кам, і не помилився, блазень звихнутого театру, бо хоча я і читала договір та інструкцію, якось мені в той момент від новизни та переживання забулося, що згадувати в усній або письмовій формі про дітей та тварин суворо заборонено і що навіть їхні символи – плюшеві іграшки або фото – не можуть потрапляти до поля зору камери.

Того першого разу, давши мені вказівки, Руперт вийшов із кімнати. Хоча спочатку і наполягав, аби мій перший робочий вечір пройшов у його присутності, та я тоді ще не могла подолати сором’язливість.

– Як справи, солоденька? – прочитала я з монітора.

– Добре, милий, – я була уже навчена, що має відповідати порядна віртуалка своєму клієнтові.

– Ти, мабуть, із села… – стверджувально поцікавився він.

– Ні, але бувала там часто.

– Ти бачила, як ріжуть свиню… – знову стверджувально запитав він.

(Із колонок почувся протяжний писк, мов звук польоту самки комара.)

– Ну, так… – відповіла я.

– Ти бачила, як її ріжуть…

– Бачила…

– Кров, ка люжа крові і мертві очі свині із закам’янілим жахом у них…

(Писк комара.)

– Пограємо, що я свиня і ти мене ведеш на бойню…

Думаю, Тоні, ти, як наш клієнт, знав, що за такі розмови віртуалку мають право без попередження позбавляти роботи. Численні системи чатів відразу реагують на анімалістичні слова та на згадки про дітей. Не так строго контролюють звукові чати, бо ж хто переслухає тисячі стогонів за ніч?

А потім прийшов час, коли я більше не могла вбирати у себе погляди голодних очисьок сотень моніторів, котрі висмоктували кольори моєї камери, моєї молодості. Кузня віртуальної любові почала нагадувати мені пастку, із котрої я не могла ви борсатися, бо не знала як. Так, я була там у своєму просторі, у кімнаті, у невеличкому селі Калла П. А їх не було, тих перевдягнутих у чоловіків самців. І я також почала виробляти до них імунітет. Почала сприймати тих чоловіків як телепередачу. Але вони, невидимі, висмоктували мою врівноваженість, вони таки закидали в мене свої вудочки, ті збочені клієнти, мазохісти, жонатики, діти із кредитними картками батьків, цнотливці, глибоко закомплексовані чи занадто розкомплексовані, або ті, що шукали нових вражень, так, саме вони, втікачі від реальності, віртуальні зрадники («стогни тихенько, аби не розбудити мою дружину»), ті, що шукали швидкої розрядки, та ті, котрим хотілося банального спілкування з жінкою, вони висотували з мене пісню, забирали її, ці стада мастурбантів мали мене віртуально. І у них справді це виходило, вони грали мене, Тоні, і я відчувала, як починаю втрачати свою музику. Коханий мій, я роздвоювалася від біди. І саме біль вторгнення у моє тіло нової гидоти позбавляв мене болю реального. Знаєш, коли моя мелодія розпростерта лежала під їхнім білуватим слизом, вперше прийшов ТИ. Тоді ти ще не зробився моїм натхненням. Бо був усього лишень одним із них. Вар’ятом.

Тоні, я і зараз хочу вірити, що ти ніколи не забував нашого вечора онлайн-знайомства, коли крихке вічко веб-камери стало твоїми очима і ти розглядав мене разом з усіма. Я ще не знала, що ти – це Ти, мій неповторний Тоні. Ти (потім) говорив зі мною, коли брав із собою у дорогу ноутбук, коли ж мав при собі тільки модерний айфон із великим екраном, то лишень писав кілька стислих фраз, бо тобі насамперед ішлося про мене – ти просив мене ГОВОРИТИ. Кілька твоїх фраз, їх було не більше десяти, вони щоразу повторювалися, ніби були, як і мої, забиті у клавіші швидкого набору F. Ти дуже по-дивному спілкувався зі мною, любий. Проте твій голос, котрий я чула занадто рідко, чарував мене якимось дивним, проте прекрасним акцентом. Ти наголошував, що маєш англійську вимову, ти навіть було пробував щось розповісти про дитинство у передмісті Манчестера. Я навіть пам’ятаю твої перші слова, бо такого колоритного «Pardon» зроду не чула. Ти сказав «Пáдон, можна вас потурбувати». Я не відмовила тільки тому, що ти включив звук і значить – автоматично платив більше, ніж інші. То вже потім ти зізнався, що любиш слухати мій голос. Особливо, Тоні, ти любив, коли я описувала краєвиди, ти просив не полишати детальок, бо тільки вони, ти вважав, здатні оживляти у твоїй фантазії картини із мого серця. Ти наголошував, що любиш яскраві фарби, бо вони вбирають до себе твій погляд. Звичайно, зізнаюся тобі, що спочатку я не приймала тебе всерйоз. Та ти й сам добре пам’ятаєш, як я грала ролю комп’ютерної спокусниці – «русскоязичная Наташа» (Боже, яке примітивне кліше), жителька, прошу пана, вашого міста, студенточка (для декого ще й медсестричка), котра проводить свій час перед монітором заради забави, аби тамувати дикий сексуальний вогонь. Аж поки одного разу не спохопилася, що стала чекати на тебе. Мабуть, ми зблизилися саме через те, що ти не любив читати моїх месиджів. Ти відразу включав наші мікрофони, і тому, зрозуміло, інші чоловіки потрапляли в ігнор. Ти