Маріанна Маліна - Via Combusta, або Випалений шлях

Сьогодні були звичайні заняття, присвячені здебільшого фізичній і бойовій підготовці. Я вимотався, та успішно уникнув усіх атак Титаніка Мислі. Він, як не силувався, не зміг мене дістати. Я дивився в його безбарвні очі й відчував моральну перемогу. Та наостанок Модест саркастично кинув:

— На наступному занятті тебе жде сюрприз…

І посміхнувся однією зі своїх найогидніших посмішок. Я відчув у грудях неприємну порожнечу, як передчуття чогось тривожно-мерзотного.

Після тренувань було трохи вільного часу. І я пішов тинятися територією. Шулі ніде не було, зате мені зустрівся Тарапата.

Він, як завжди, стояв і курив біля свого корпусу. Я підійшов і став поряд, Тарапата затягнувся і випустив із рота хмаринку. Трохи нахилив набік голову, повільно оглядаючи мою пику.

— Привіт! — всміхнувся йому я

— Здрасті, здрасті…— протягнув Тарапата, — чим сьогодні займалися, обранці долі?

— Як завжди. Безконтактний бій.

— Ну, і як успіхи?

— Непогано…

— Перевіримо? — Тарапата загасив цигарку об стінку. Йому явно було нудно.

— Не хочу, — скривився я.

— Засцяв? — зверхньо оскалився програмер.

— Гаразд… Став захист, — кинув я йому.

Він вишкірився:

— Знаю, дитинко…

Я без особливих зусиль пробив його щити і відкинув його до стінки, трохи здавивши за горло.

— Нічого собі…— закашлявся Тарапата, потираючи шию, — справді непогано…

— Угу, — втомлено кивнув я у відповідь.

— А чого кислий? — за мить безтурботно поцікавився Тарапата, знову підпалюючи цигарку.

— Є запитання.

— Валяй, став… — з виглядом гуру затягнувся програмер.

— Як звідціля вибратися?

— Ги… Ну в тебе і питаннячка… — Тарапата підняв однією рукою окуляри і вирячився на мене. — Жартуємо?

— Ні… Я серйозний, як ніколи… То як?

Він хитнув головою:

— Ніяк…

— А з цим що робити? — я показав йому мізинець.

Він знизав плечима і гигикнув:

— Ну… Відрубати пальця…

— Жартуємо? — передражнив його я.

— Які там жарти, — відповів програмер і показав мені середній палець, — гадаєш, ти один? От такий «фак» тут у всіх!

— Що, в тебе теж?

— Ага! — випустив крізь зуби струмінь диму Тарапата.

— Та ну… — єхидно всміхнувся я. — Виходить ти сам собі охоронець? Дурня якась… Ти що, не можеш… звідціля драпонути?

— Ну… Якщо б захотів, зміг би… Та тобі про це і мріяти не раджу…

— Певно, про тебе брешуть… — розчаровано протягнув я.

— Що брешуть? — зацікавився Тарапата.

— Ну, що ти комп’ютерний геній і можеш тут практично все… А ти навіть сам… у системі…

— Та я цю систему створив… — самовпевнено відповів програмер, — і якщо захотів би…

— Якщо, якщо… — передражнив я.

— Що б ти знав, без мене Зарнік як без рук… — пихнув цигаркою Тарапата.

— Без руки… — скаламбурив я.

Тарапата заржав.

— То як ти зміг би втекти, якщо б захотів? Ніяк? — я теж засміявся. — Боїшся Зарніка?

Тарапата на це трохи почервонів і нервово затягнувся.

— Я можу відключити всі чипи… Всі, які тільки захочу. Зрозумів? І нікого я не боюся!

— Та чого ти, — поблажливо провадив я, — не нервуй… Боятися Зарніка — то не таке вже й диво… Його ж тут усі бояться… Еге ж?

— Це хто боїться? Я? — програмер сплюнув убік.

— А що, ні? Доведи…

— Гаразд… Коли?

— Підійду до тебе у вільний час, і ти мені продемонструєш. Годиться? — відповів я.

— Годиться! — самовпевнено всміхнувся Тарапата.

Сьогодні мені все вдавалося, та чомусь на душі було тривожно.

Мені снився неймовірно гарний захід сонця в горах. І небесний Воїн на коні, що мчав серед гір та переплигував через ущелини. Вершник робився дедалі більшим, і його кінь уже майже не торкався землі, а летів серед хмар, розмальованих у бузкові та багряні барви заходу. У Воїна в руках сяйнув срібний лук, він спритно витягнув із сагайдака за спиною золоту стрілу, напнув тятиву і вистрілив. Від його пострілу затрусилася земля, а Воїн з усмішкою на вустах, що трохи нагадувала посмішку Тарапати, продовжував витягувати з-за спини стріли та цілитися поперед себе в невідому для мене ціль.

Я прокинувся від удару грому. Майже одразу сяйнула за вікнами блискавка. Здавалося, що гігантський небесний Воїн цілився просто в наш загублений серед гір орден. Блискавки блідим мертвенним світлом раз по раз осявали ряди ліжок нашої спальні. На секунду ці рівненькі рядочки мені здалися схожими на гігантську мікросхему в ще більшому комп’ютері. Вітер за вікнами скаженів. На ліжках поряд теж заворушилися хлопці. Потім іще раз загуркотіло, і в спальні вимкнулося чергове освітлення і погасли вогники датчиків. За вікнами теж настала повна темрява, що тільки інколи розтиналася спалахами блискавки. В коридорі почулися швидкі кроки чергових педагогів, і за хвилину на стінці біля входу вже знову блимали зелені та червоні вогники. «Мабуть, увімкнули резервне живлення», — ворухнулася лінива думка, і я знову провалився в сон.

Заняття відбуваються за будь-якої погоди. Це дуже любили повторювати всі без винятку вчителі. Хоч сніг, хоч дощ,