Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

— Я знаю, — тихо відповіла Тіна, — саме тому й не хотіла б його поранити. Тобі не здається, що вам варто приділяти йому більше уваги? Адже я одиначка…

— Я тепер його погано розумію, Тіночко. Ви обоє вже дорослі, робіть що хочете, та, головне, не робіть того, чого не хочете, добре? Ти ж знаєш, як я тебе люблю. Я, власне, завжди хотів мати доньку…

— Я також хочу. Малесеньку сестричку для Томашека, — зізналася вона Еді, та тут саме повернувся Міхал. Тіна знову була змушена з ним танцювати, та вона й сама цього хотіла.

Кожна жінка потребує, щоб її хтось кохав, говорила сама собі Тіна. Мені зараз так потрібен Тібор!.. Чим він займається сьогодні ввечері?.. Краще не думати про це…

Танцюючи, Тіна слухалася Міхалових рук, що тремтіли від хвилювання. Тримає мене, наче коштовну вазу, майнуло їй. Міхал справді ще хлопчик.

— Ти сумуєш, бо скучила за Томасіно? — Міхал сам вигадав для її синочка це пестливе ім’я.

Тіборові це ніколи не прийшло б в голову, подумала вона.

— Автобуси тепер не їздять у гори, але я можу повезти тебе батьковою тачкою, хочеш?

— До маленького Томасіно?..

— Хоч завтра! І свисну в батька штабне посвідчення: на випадок, якщо нас дорогою зупинять. Тож завтра просто з роботи поїдемо, добре? Я це з батьком якось уладнаю.

— Ти такий хороший, Міхале.

— Мабуть, скоріше дурний, але я радий, що тобі так здається.

За Міхалевою спиною Леона танцювала з Едою. Раптом вона жадібно вп’ялася йому в шию. Тіна побачила все й спохмурніла. Про цю мерзоту Міхал не повинен ніколи дізнатись, сказала вона собі. Хлопець так вірить батькові.

— Досить уже цієї нудоти, Міхале! — гукнула Ріта. — Знайди-но нам щось веселіше, а найкраще — зовсім диявольське!

— Не зважай на неї, — порадила Тіна Міхалові.

Ріті б найбільше підійшов чардаш, аби вона могла півголою вихилятися на столі перед Станіславом на зло Леоні. З Тібором ми ходили на танці майже щодня, майнуло Тіні. Колись, давно… Та й після весілля — теж. Але коли з’явився Томашек, уже бракувало часу.

— Ти знову сумуєш? — озвався до неї Міхал і мало не почав благати: — Не сумуй, Тіно, прошу тебе…

— Я просто втомилася й піду вже спати. На добраніч.

— Почекай я тобі щось приніс…

Міхал наздогнав її в коридорі, несучи в руках величезну полотняну торбу від пилососа.

— Я щодня чую через стіну, як ти ставиш оті свої п’ять касет, — нерішуче почав він. — Вони хороші, звичайно, але я знаю їх уже напам’ять. Я тут підібрав для тебе маленьку колекцію нічної музики…

— Проходь…

У Тіниній спальні Міхал спритно звів цілу башту з приймачів та підсилювачів, тюнерів (чи як там зветься все оте металеве причандалля). Установка почала грати, весело підморгуючи червоними й зеленими вогниками. Міхал рачкував навколо них по килимі, щасливий, що може щось для Тіни зробити… Для матері-одиначки й жінки, від якої втік чоловік.

— Тепер уже не сумуватимеш. Анітрішечки.

Він підійшов до Тіни й незграбно витер їй сльози.

Я не повинна цілувати його, але мені дуже хотілось, подумала вона. Обличчя в нього палало, він тремтів усім тілом. Я тут же його вирядила з хати. Боялася не хлопця, а скоріше себе… Міхалова нічна музика чудова.

Наступного дня він справді повіз мене спортивною машиною до Крушних гір. Дорогою нас зупиняли разів шість, але коричневе посвідчення справляло таке враження, що перевіряючі навіть не дивилися на фотографію.

У гірському будинку для переселенців ми справили сенсацію: перша приватна машина за багато днів. Мама розплакалась. Томашек був щасливий.

Потім Міхал дістав з машини величезну валізу. Він привіз моєму Томасіно десять плиток молочного шоколаду, набір кольорових олівців і крейдочок, казки Андерсена, записані на чотирьох касетах, магнітофон, чорно-білий футбольний м’яч, мабуть, кілограмів п’ять грейпфрутів, торбинку ялинкових прикрас, дитячу гру «Маленький хімік» і засмальцьованого плюшевого ведмедика.

Це був гарний день… Такого в мене вже давно не було… Міхал любить дітей, уміє гратись, і наш Томашек його відразу ж полюбив.

Повернулися ми пізнього вечора. В комуналці вже нікого не було. Міхал приніс із дому вина, і ми довго танцювали. Коли він потім проводжав мене темним коридором, ми зупинилися перед дверима моєї порожньої квартири.

Він почав ніжно гладити мені скроні, а я ледь потерлася щокою об його гарячу долоню. Мені не хочеться зараз думати про Тібора. Але вночі буду… Невже це так погано — побути бодай мить з тим, хто тебе кохає?..

— Люба моя, прекрасна… — здавалося, Міхал марить.

— Заходь, — сказала я. — Але тільки на хвилинку, добре? Пообіцяй мені.

— Зроблю все, що ти захочеш!

Я впустила Міхала й, перш ніж зачинити по собі двері спальні, раптом майже неусвідомлено накинула на ручку дверей жовту сітку для волосся.

Ми цілувалися стоячи, потім сидячи. Схвильована болісним збудженням хлопця, я, врешті, дозволила йому лягти біля себе, та за хвилину знову звелась. Ні. Я справді так не можу. Але потім, зітхнувши, схилилася над юнаком, поцілунком змусивши його мовчати, розстебнула йому одежу й почала заспокоювати його палке збуджене тіло. Він такий добрий до мене, невже я не можу хоч трохи його втішити?

СЕРЙОЗНЕ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ВСІМ! Нова агресивна форма мазуту — триметрові, схожі на людей, дуже небезпечні тіла, які швидко рухаються. Цей новий жахливий різновид удесятеро живучіший за попередні. Його поверхня також набагато міцніша.