Євгенія Йосипівна Яхніна - Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

— Ну то й що з того, що старший? — байдуже мовила Віолета і тоном своєї матері додала: — Горан непогана партія. Він — удовець, діти дорослі, друкарня дає чималий прибуток…

Сторопілий Жак перевів погляд на Жанету. Вона почервоніла, і він зрозумів, що це правда. Ще деякий час ніяк не міг примиритися з тим, що Жанета буде дружиною Горана. Жак намагався втішитися тим, що ніколи не казав їй, що вона йому подобається, та й вона ніколи йому нічого не обіцяла, не подавала ніякої надії. І все ж таки він не міг заглушити в собі образи й досади.

Майбутнє весілля сестри дуже цікавило Віолету, і якось, розмовляючи з Жаком, вона довго перелічувала, які вигоди Жанета і вся їхня родина матимуть од цього заміжжя.

— Ну що ж, — глибокодумно закінчила вона, — хто боїться злетіти високо, той так і залишиться на землі.

— Що ти хочеш цим сказати?

— А ось що: Жанета з її красою могла б стати дружиною якогось вельможі, та все ж задовольнилася Гораном. Бабета, та, звичайно, вийде за крамаря, вище вона не підніметься… А я…

— Що ти?

— Я поспішати не буду, зате вже виберу напевно. Як тобі здається, гарно звучить «графиня Мірабо», наприклад?

— Та ти збожеволіла! Дивися, куди замахнулась! Адже Мірабо — граф, депутат Генеральних штатів.

— Та мені й не потрібен твій Мірабо! Він старий для мене, до того ж, я чула, потвора незвичайна… Але будь-хто з тих, про кого говорить увесь Париж, був би мені цілком до пари. На інше я не згодна…

Коли Шарль довідався про заручини Жанети, він вигукнув: «Сподіваюся, Віолету ще не просватали!» — і цим виказав свої почуття до неї, про які Жак лише здогадувався. І тепер Жак гірко подумав: «Бідний Шарль! Він же не має найменшої надії сподобатися Віолеті!»

Відтоді, як Жакові надали самостійність для ведених дядькових справ, у ньому прокинулася кипуча енергія. Він годинами вештався на Новому мосту, де влаштувалися букіністи, сновигав поміж маленькими книжковими лотками, переглядаючи пожовклі сторінки, неспішно роздивлявся гравюри. Першого разу він купив кілька старих книжок на свій страх і ризик, і несподівано відразу знайшов покупця, який дав йому добру ціну. І незабаром до нього почали звертатися з проханням дістати ту чи іншу потрібну книжку. Серед усього книжкового багатства Жак почувався як риба у воді. З кожною вдалою покупкою підвищувалася повага до нього тітки Франсуази, а відтак і трьох її дочок.

З ними у Жака поступово склалися рівні стосунки, хоча до кожної з них він ставився по-різному. Тепер його уже не обдурювала гарна зовнішність Жанети. Вона приховувала пустоту й байдужість. Жанету цікавили тільки наряди, прогулянки з Франсуазою до саду Тюїльрі, куди матусі водили гуляти своїх дочок, щоб нагледіти там вигідного жениха. До всього іншого їй було байдуже.

Якщо вона й виявляла коли-не-коли інтерес до Жа-кових придбань, то лише тому, що вірила в його комерційні здібності. Відразу ж вона починала міркувати, чи перепаде їй якась дрібниця на хусточки, духи або мережива. Мати ніколи не відмовляла їй, якщо Жакова покупка приносила прибуток.

Якось Жак купив у знайомого букініста товсту книжку про царювання Людовіка VI. Задоволений, із здобиччю під пахвою, він повертався у крамницю. Тут його зустріла Жанета, як завжди, гарна, охайно одягнена, в туго накрохмаленій пишній сукні.

— Ого, яка товстелезна книжка! Мабуть, дорога? — з деякою повагою промовила вона.

— Поглянь! Бачиш, що тут надруковано? — І Жак, радіючи, провів пальцем по напису: МДСХХУIII. — Бачиш, який рік?

— Бачу, бачу! — поспіхом відповіла Жанета.

Жак одразу зрозумів, що вона не може прочитати римські цифри, але нізащо в цьому не зізнається. Він не міг відмовитися від задоволення трішки її подражнити.

— Ну, то який же рік? — повторив він своє запитання.

— Хіба не однаково! — досадливо відповіла Жанета.

— Ех, ти! А це ж так просто. По латині М — тисяча, Д — п'ятсот, С — сотня, X — десять…

— Знаю, знаю. Просто я все уже забула, адже з того часу, як ти приїхав, мені нечасто доводиться мати справу з книжками. — І, щоб приховати ніяковість, вона поквапилася покликати Бабету, яка за дорученням матері, сидячи за конторкою, великим дитячим почерком переписувала якийсь рахунок. — Подивися, братик зробив гарну покупку. Цю книжку не піднімеш, така вона важка!

На відміну від своїх сестер, Бабета була небалакуча. Та буває, що люди довго розмовляють, докладно пояснюють один одному свої думки й почуття, одначе в пам'яті від розмови не лишається і сліду. А буває, що люди мовчать, але мовчання те вагоміше за розмову, і про нього потім довго згадують. Так останнім часом згадував Жак про свої зустрічі з Бабетою. Йому мало коли доводилося чути її голос.

Цього разу Жакові поталанило. Бабета зацікавилася новою покупкою. І Жанета вважала за краще вийти, аби не підтримувати розмову про книжку, яка її не цікавила. Ледве зсунувши книжку з місця, Бабета прочитала вголос:

— «Царствування Людовіка Шостого», — і додала: — Його прозвали Товстим. І майже усі королі мали, окрім власного імені, ще яке-небудь… Людовіка Дванадцятого прозвали Батьком народу, Людовіка Тринадцятого. Справедливим. Але чи було так насправді? Чи правда, що Людовік Дванадцятий був батьком для народу?

— Не думаю, — щиро признався Жак, щасливий, що Бабета розмовляє з ним так по-дружньому.

— А ти хотів би мати якесь прізвисько? — зненацька запитала вона й пильно подивилася на Жака. — Адже будь-яка, навіть найзвичайніша людина може сподіватися, що колись до її імені додадуть і прізвисько… Мені сподіватися нічого, — раптом засміялася вона. — Жінок ніколи ніяк не називають, хіба що додають: «Прекрасна»…

— Ні, чому ж… За Катериною Медічі залишилось у віках прізвисько Кривава… Сподіваюся, ти не хотіла б такого?

— Ну, такої слави нікому не побажаєш… А все ж, якби мав волю вибирати прізвиська, то яке б вибрав?

— Якщо ти говориш не жартома, а серйозно, — відповів Жак, замислившись на якусь мить, — то я скажу тобі правду.