Юрій Тис-Крохмалюк - К7

Я ще не був готовий.

— А мені щось біля шести з половиною тисяч. Ми, певно, помилилися!

— І ще як! Летимо із скорістю 28 800 кілометрів на годину. Ясно?

— Не розумію такої скорости. 280 на годину так, але 28 000 не розумію.

— Хіба тільки те, що летимо досить скоро! — докинув я.

Ми почали потрохи розглядатися по нашому приміщенні. Гаська пішла до своєї кабіни впорядкувати речі, і я теж поскладав свої. Моя кабіна була маленька, вузенька, не було куди рухнутися. Побіч неї мав кабіну Семен, по другому боці коридору Гаська. По якомусь часі ми знову зійшлися в навігаційній кабіні.

— Гляньте, гляньте, наша Земля! — з захопленням кликнула Гаська.

Ми глянули позад нашого корабля. Навіть Семен піднявся із свого місця і дивився разом з нами.

А Земля стояла за нами, як велетенська куля, освітлена з одного боку Сонцем. Ми бачили ясно контури Азії і моря. Береги Землі мали ореол блакитної краски, і тому не відрізнялися чітко від чорного неба.

— Це наша атмосфера! — пояснив Семен. — У ній заломлюється сонячне світло, і вона замазує крайні контури Землі.

На чорному тлі це була надзвичайна картина! Ми мали Сонце зліва, зорі було видно винятково чітко, вони засівали нескінченною кількістю небо. Над нами, з боків і під нами сяяло ціле море зір, а їх було видно багато більше, як у найкращу ніч на Землі!

Ми стояли довго мовчки, захоплені маєстатом небаченої досі природи. Тільки Семен відійшов до свого навігаційного стола провірити напрям і скорість нашого лету.

Коли ми поверталися з Гаською до передньої кабіни, дівчина промовила:

— Мені так гарно на душі, і так легко йдеться, наче б пливла в повітрі.

Те саме відчував і я.

— Звичайна справа! — завважив із свого місця Семен. — Віддалюємося від Землі і втрачаємо на вазі. Я певний, що кожне з нас важить тепер не більше двадцяти кілограмів. Сідайте краще і припоясуйтеся до крісел.

Ми послухали і сиділи спокійно, вдивляючися перед себе. А там видніли тільки зорі. Мільйони зір на безконечно чорному небі перед нами, по боках, згори та знизу.

— І так можемо летіти сто років? — збентежено запитала Гаська.

Семен засміявся:

— Що там сто років?! Тисячі і мільйони, і цілу нескінченність! Хіба що причалимо на одній з тих зір більш або менш щасливо.

— А де Місяць? — здивовано спитала Гаська.

— Вийшов саме з-поза Землі! — відповів я, бо перед хвилиною глянув туди.

І ось перед нами знову стояла чудесна картина Всесвіту. Місяць викочувався з-поза земної кулі, наче б народжувався з неї. Коли Земля мала блакитну краску, Місяць був золотий, ще більше золотий, як із Землі. Ми мовчали, захоплені неймовірною красою космосу.

Земля на наших очах маліла, ми швидко віддалювалися від неї.

— А Місяць мандрує своїм шляхом! — промовив Семен. — За кілька годин ми зустрінемося з ним.

Він відійшов до свого навігаційного стола, а ми ще довго дивилися на Землю і її супутника.

Опісля я зайняв місце Семена, а він поклався спати у своїй кабіні. Власне, який це час, котра година? Тут не було вже ні дня, ні ночі. Або, точніше, з одного боку був гарячий день і яскраве Сонце, з другого повна ніч.

Дві години пізніше ми летіли вже в сторону Місяця. Тобто, ми не міняли напряму, а Місяць налітав на нас. Я не мав ніякої роботи при навігаційному столі. От так, час від часу споглядати на невелику таблицю зі стрілками і провірювати, чи не змінився їхній напрям. Якби таке трапилося, я повинен розбудити Семена, і це все.

Ми бачили, як Місяць обертався довкола своєї осі, ми бачили дедалі виразніше його гори, кратери і рівнини, прилипли до вікон, щоб не пропустити ніякої подробиці дивного краєвиду.

— Летимо тепер рівнобіжно з Місяцем! — промовила Гаська.

— А може б піти по Семена? — відповів я стурбованим голосом.

— Я вже тут! — обізвався з-поза нас Семен. — Тепер вимкну К7, і Місяць сам нас притягне до себе. Це притягання легко буде згодом регулювати.

— І що далі? Вийдемо на Місяці? — спитала тремтливим голосом Гаська.

— Побачимо. Провіримо з лету поверхню Місяця в різних напрямах. Вийдемо, коли знайдемо на ньому К7. А коли ні — полетимо далі.

— А я б хотіла походити по Місяці! — химерним голосом сказала Гаська.

— Іншим разом! — твердо відповів я.

На мої слова Гаська не звернула ніякісінької уваги.

— Семене! Вийдім на Місяці! — просила.

— Неможливо, Гасько! Коли не знайдемо К7 тут, слід нам шукати далі в просторах — на Марсі, на Венері, а може, деінде. А часу в нас мало. Не забувай, що дядько жде, і, врешті, треба ж нам поспішати з нашим завданням на Землі.

Ми поволі наближалися до поверхні Місяця.

Вона мала далі золотавий колір і чорні глибокі тіні. Високі стрімкі скелі пливли нам під ногами, а коли наблизилися обширні доли, Семен обнизив лет ще більше. Врешті ми пливли легко кільканадцять метрів над поверхнею Місяця, автоматично підіймаючись вгору, коли і терен підіймався до нас.

Семен увімкнув апарат, який докладно реагував на присутність К7. Але його стрілка залишалася нерухомою.

— Скелі, як у нас. Мабуть, з того самого матеріалу! — завважила Гаська. — Гляньте, яке диво! Золотий краєвид, над ним чорне небо з Сонцем і зорями!

— За хвилину зійде Земля! — засміявся я. — Чуєте? Зійде Земля!

Я глипнув на поверхню Місяця. Власне, як це сказати? Була колись земля Землі, а тепер земля Місяця?

Під нами просувалася безкрая рівнина, і тільки на обрію видніли велетенські пошарпані гори.

— Тут легко було б осісти! — сказала Гаська. — Рівнина ідеальна!

— Знаєте, що