Юрій Тис-Крохмалюк - К7

таке не вірю ні я, ні дядько. Нам доведеться відбути далеко важчу подорож. Хочу вам теж сказати, що я ще ні разу не підносився в повітря цим приладом, нашою «Сорокою». Усі проби ми робили тут, у підземеллі. Ви розумієте, що це було конечне для конспірації. Ніякого палива ми не потребуємо, нашу подорож ми відбуваємо при помочі К7, який не тільки анулює притягання Землі чи планет, але має теж відштовхуюче діяння. Справа тільки в докладній регуляції. Прошу вас: пильно слідкуйте за моїм кермуванням «Сорокою», бо хто знає, чи вам не доведеться зайняти моє місце.

Він сів у своє крісло й мовив далі:

— Насамперед слід відкрити велику браму на березі яру. Крізь цю браму ми вилетимо з нашого підземелля. Опісля слід її закрити. Зверху вона вкрита природними хащами і травами, подекуди і скелями. Ніхто не в силі її знайти. Так само як відчиню її з моєї навігаційної кабіни ось цим вимикачем тепер, так і тоді, коли повернемось на Землю.

Семен порушив вимикач. Перед нами відчинилася поволі брама, ми побачили обрій і небо з зарожевленими хмаринками.

Він одягнув грубезні окуляри.

— Це електронний бінокль, яким можна бачити в темноті, що більше, теж і невидне проміння, яким шукають ракет. Хочу провірити, чи і нас не шукають. Усе гаразд, небезпеки нема. Можемо рушати.

Гаська гризла ніготь, а я не міг промовити ні слова. Ми ждали хвилину. Тоді відчули ледь помітний порух нашої «Сороки». Ми висувалися з підземелля. Гаська глибоко вдихнула повітря.

Апарат загойдався і висунувся з зали. Семен увімкнув підойму. За нами зачинилася важка брама нашого сховища.

Ми почали політ у космічні простори.

ЧАСТИНА ІІ

9

Поволі відсувався від нас стрімкий берег провалля, ми пливли в поземному напрямі, досягаючи середини велетенського яру. Я бачив крізь прозору долівку глибоко під нами вузенький пояс ріки та верховіття відвічних дерев пралісу. Ми пливли. За годину, за дві, а, може, і скоріше, будемо поза атмосферою нашої Землі.

Раптом я помітив, що Семен втратив спокій. Схвильовано торкався ґудзиків, споглядав на різні світелка перед собою, перегортав сторінки інструкцій, які я завважив перед ним на столику.

Гаська, що аж поклалася на долівку, щоб приглядатися землі, схопилася з криком:

— Семене! Опадаємо в яр!

Я глипнув униз. Справді, ми зсунулися додолу, ріка стала більшою і виразнішою. Тепер я глянув на береги провалля. Вони були вище нашого рівня.

— Що сталося, Семене?

— Семене! — скрикнула налякано Гаська.

— Тихо! Чую вас! — гукнув не своїм голосом Семен. — Не заважайте! Сам бачу, що сталося!

Ми вмовкли. Споглядали то на Семена, то на землю. Врешті Гаська впала на крісло й заламала руки. А Семен і далі пробував усякі ґудзики та підойми, пильно спостерігаючи вислід своїх намагань. На вид був спокійний і опанований. Усе ж таки ми спадали щораз нижче.

— Дурень, дурень! — люто закричав Семен. — Маю, тепер усе гаразд.

І справді, наш космічний корабель зупинився, перехилився трохи на бік, і враз ми всі відчули, що летимо вгору.

— О! — з полегшенням зідхнув Семен. — Це була неабияка проба нервів! — І він відхилився на спинку крісла та замкнув очі.

— Дрібниця! — сказав я, хоч голос ще в мене тремтів. — Раніше чи пізніше були б піднялися. Не було чого хвилюватися!

Гаська глянула на мене, змірила мене від стіп до голови:

— Хвалько! — сказала й відвернулася. — А на ногах устояти не міг!

— Хто? Я? Я?

Гаська явно зігнорувала мене й звернулася до Семена:

— Як це трапилося?

— Як бачите, — промовив Семен, — тут є сотні ґудзиків, з десяток підойм і десяток світел. Усе треба знати, що до чого належить. Найбільше роботи при старті і приземлюванні. Тоді треба бачно звертати увагу на речі, яких нема ні в літаку, ні в звичайній ракеті. Треба регулювати напругу К7, давати належний напрям та скорість, подбати, щоб летіти пласко, віднайти заздалегідь накреслену трасу, щоб не попасти в космічну радіацію… та що вам про це говорити?

Замовк на хвилину, справив напрям лету і мовив далі:

— І ще двоє таких як ви на борті!

Гаська:

— Як то «двоє таких як ви»? Ти не викручуйся, а признайся, що сталося!

— Я вже сказав вам: важко підійматися, та ще коли я ні разу цього не робив! Помилився, забув увімкнути щось там, нема що говорити про деталі!

А ми вже таки високо піднялися. На землі зайшли тіні, мабуть, настав вечір, або й ніч, а нас яскраво освітлювало Сонце. Гаська наклала чорні окуляри. Я зробив те саме.

— Я не можу тижнями, або й місяцями сидіти при цих приладах! — заговорив Семен. — Будете і ви трохи відсиджувати свій час. Треба буде і вам навчитися міжзоряної навігації!

— Мені? — якимсь ображеним голосом промовив я.

— Навіть не думаю! — заговорила Гаська.

І в неї голос виходив зневажливим.

— В такому разі виходьте! Скоро! Ледарів мені тут не потрібно!

— Збожеволів! — заявила Гаська.

Я тільки покивав головою.

— Ходи до мене, Гасько! — кликнув Семен.

Гаська підійшла, і він почав поясняти їй, як можна міняти напрям лету вліво, вправо, вгору й униз.

Опісля провів подібну лекцію зі мною.

— Летимо тепер із скорістю 8 кілометрів на секунду.

— Тобто, на людській мові? — спитала Гаська.

— Спробуй порахувати! — відповів Семен. — Ось тобі перша практична лекція.

Гаська почала числити на папері, а я теж.

— Виходить мені 2000 кілометрів на годину.

— А тобі? — звернувся Семен до мене.