Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

Курили, перешіптувались. Знали, коли нема про що говорити, пан прем'єр впадають у патетику. Більш уважні помічали за ним і такий гріх: коли, розпалюючи самого себе, заноситься на верхи, обов'язково розляпає щось важливе з того, що говориться десь там, при зачинених дверях. Відчувалося, що й зараз його розпирає якась таємниця. Бачили, як він бореться сам із собою, аби не бовкнути зайвого, але наперед знали, що пан провідник не втримаються, і лише чекали, коли почне говорити про діло. Й ось, врешті-решт, зірвалось оте сакраментальне:

— Панове, ми всі тут свої люди, проте я змушений попередити, що те, про що я буду говорити, не повинно вийти за стіни цього кабінету…

Всі змовкли і, як по команді, почали гасити сигарети.

— Друзі! Вірні мої побратими, ми на дорозі вельми важливих подій! Справи друкарні допроваджені до того Рубікону, за яким, і про це настав час вас попередити, починається друга частина акції. Ви повинні бути готові до того, що найближчим часом нашу друкарню, склади і редакційну службу арештує американська поліція.

— Господи, чи можливо це?! — вихопилось у Залуцького.

— Можливо, друже Модесте. Цілком можливо… Операція задумана, як контрудар проти совітської ноти. Все, що видрукувано, конфіскується. Пана директора буде заарештовано. Судовий процес! Зрозуміло, він стане політичною трибуною, з якої ми викриємо більшовиків перед усім світом! Преса, радіо, кіно, телебачення… Наша боротьба нарешті стане відомою всім. Героям буде віддано належне! Про них заговорить світ! Американські сенатори зроблять заяву в конгресі… І все це, панове, про нас з вами, про ОУН бандерівців!

— Слава! Слава! — загули присутні.

— Тихо, панове! Всьому свій час. От складемо анонімного доноса, погодимо з відповідними зацікавленими чинниками, дочекаємось щасливого повороту цієї акції, а вже тоді вигукнемо: «Слава нашим героям і вождям!»

Пан Стецько купався в славі вже тепер, не чекаючи, поки розгориться вогонь від мудро закрученого «Смолоскипа». Розпашівся, очі палають, з чола котиться рясний піт.

Гірко було Крайніченкові думати, що цей демагог Стецько, який не потрапив у сорок першому змінити лакейську ліврею на візитку прем'єра націоналістичного уряду, прикриватиме свої гнилі болячки його репутацією борця з фашизмом, використовуватиме в своїх політичних інтересах чесне ім'я його батька. «Але ні, пане прем'єре, по-вашому не буде! Тепер я знаю, що робити! Дайте тільки час…»

Встановити контакт з Радянською комісією по репатріації тепер він міг, але, на жаль, це не вирішувало справи, бо те, чим він зараз переймався, стосувалося розвідки. Де і як шукати контактів з радянською розвідкою, він не знав, проте був певен, що шукати треба.

«Шість, три двійки, п'ятірка… Код… Папери Кьоніга вже другу добу лежать у багажному боксі Остбангофа. Їх треба забрати негайно, бо коли він не забере їх протягом останньої доби, служителі багажного відділення відчинять бокс… Такий тут порядок. Треба знайти можливість хоча б переховати папери в надійне місце… Але куди? Де він може їх заховати? В готелі не можна, там нишпорить Патриція… А де? Кому тут можна довіритись? Тегарт! Вольфганг Тегарт… Як же він раніше не подумав про нього? Сьогодні ж треба заскочити на Фріденштрасе. Це недалеко, за Остбангофом… Давній приятель Вольф… Цей усе зрозуміє…»

Од серця трохи відлягло, проте він не дав собі волі розслабитись. Нові й нові питання вимагали зусиль. Тепер, коли він вирішив готувати себе для тривалої роботи в націоналістичному таборі (а іншої альтернативи у нього не було), постала нагальна потреба набувати досвіду розвідувальної роботи. Раніше до того він не мав ні потреби, ні нахилу, а зараз треба було в собі віднайти здібності все бачити, вмить аналізувати, приймати рішення, завважувати те, на що колись не звернув би жодної уваги.

Про існування видавництва «Смолоскип» знала обмежена група людей, а про його справжню мету — ще менша.

Та вже зараз Крайніченко думав, як зірвати так тонко задуману Керком операцію. Бачилося кілька шляхів, і всі вони вели до засобів масової інформації. Зрештою, форми боротьби за умов, у яких опинився, можуть бути різними. В самому проводі вистачає підводних течій, по всьому видно: тут іде гризня не на життя, а на смерть, і, розібравшись у цьому гадючому кублі, можна буде тією чи іншою мірою впливати на хід операції «Смолоскип», а може, і взагалі — підкласти під неї міну. «Шість, два, два, два… п'ять! Планшет з паперами Кьоніга. Інвентаризаційні акти на бланках імперського архіву…»

Крайніченко так глибоко замислився, що коли до нього звернувся Стецько, мало не здригнувся від несподіванки.

— Пане директоре, чи є у вас якісь запитання до мене?

— Є… Проте я волів би обговорити їх конфіденційно.

— Ну що ж… Залиштеся… Ще раз дякую, панове, за допомогу, яку ви надаєте нашому видавництву. Хай вас бог пам'ятає. Я вас більше не затримую… — Стецько збуджено тис кожному руку, дружньо поплескував по плечах. — Ще раз нагадую! Пам'ятайте, панове, прошу вас, про особливу таємність усього, що пов'язано з акцією «Смолоскип».

Пани науковці згідно кивали головами, всім своїм виглядом показуючи, що таке застереження цілком приймають і, звичайно ж, не збираються розголошувати таємниць. Однак більшості з них кортіло якомога швидше залишити стіни кабінету й негайно попередити своїх шефів: пан Залуцький — з «Інтелідженссервіс», пан Бендяк — з французької «Сюрте», пани Ординський і Кізян — з ОУН мельниківців, а пан Заграва — рідного дядечка з крила Миколи Лебедя. Звичайно, про їхню таємну співпрацю з супротивними політичними угрупованнями і розвідками Стецько, а тим паче новий директор «Смолоскипа», не знали. Федір міг лише теоретично вирахувати таку можливість. — Тому коли Стецько повернувся до кабінету, Федір сказав:

— Мене непокоїть той факт, що все більше людей до часу проникають у таємницю операції.

— Ну, це ви… тривожитесь марно. Люди перевірені…

— Добре, коли так воно й буде, але я змушений повідомити про це генерала Керка.

— Аякже, аякже… Само собою… — Стецько раптом пильно зиркнув на нового директора, й гримаса відрази на мить майнула його обличчям. Він