Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Як виявилося пізніше, у ротах такої ідилії не спостерігалося. У ташкентському шпиталі мені зустрівся однополчанин, із яким ми перетиналися кілька разів у бригаді. Вигляд він тоді мав зашуганого чмошника: хабе засмальцьовані морда не вмита, погляд зацькований. До шпиталю потрапив підвернувши собі на виїзді шию, на якій тепер носив щось схоже на фрагмент скафандра космонавта. Служив цей «космонавт» у восьмій роті, якою верховодили казахи на чолі зі старшиною роти. Аби полегшити собі життя, офіцери призначали на сержантські посади не тих спеців, які прибували з «учебок», а справжніх лідерів, які мали реальну владу. Отже, старшиною восьмої роти був солдатом строкової служби — головним їхнім «дідом». Думаю, що підлеглі боялися його більше, ніж командира роти. Влада ротного мала певні рамки й дуже мало важелів, натомість влада старшини була необмеженою. Я знав цього хлопця не лише з чужих слів: він мав широкі плечі, медаль «За відвагу» і силу-силенну сивого волосся в смоляній чуприні. У пору, коли наш батальйон стояв на охороні аеродрому, в мене з цим старшиною виник конфлікт, після якого я боявся, що казахи мене живим у землю закопають. «Молодих» у восьмій роті настільки шугали, що вони навіть у наметах не жили і їсти разом із ротою не ходили — ночували на БМП (бойова машина піхоти) в машинному парку, крали на пекарні хліб… Якийсь жалісливий прапорщик часом приносив їм харчі з похідної кухні. «А сам він, — казав боєць восьмої роти про свого старшину, — якщо на роту видавали два трилітрові слоїки маринованих огірків — одного забирав собі».
Поділ на призови не був визначальним, гуртувалися здебільша за національною приналежністю. Найупевненіше й найпривільніше почувалася нація, що переважала чисельно. Утім, сказане вище на кавказців та українців не поширювалося. У дев’ятій роті кавказців було не більш ніж десятеро (вони навіть не належали до однієї нації — кістяк утворювали чечени, до них примикали кабардинці тощо, і вони не були «дідами»), проте ці десять бійців контролювали всю роту. Щодо українців, то їх у батальйоні назбирувалося достатньо, щоб «визначати погоду», одначе чисельність українців у третьому батальйоні за жодних обставин не здатна була перерости в силу. Щодо цього українці — доволі дивний народ. Під дембель «діди»-українці з наших двох взводів утрапили в халепу: «молоді» узбеки, заручившись підтримкою узбеків усього батальйону, взялися активно їх шугати. Як я вже казав, українців у батальйоні було достатньо, щоб дати гідну відсіч будь-кому, проте українці й у мирний час не надто дружні, а коли вже сусідові б’ють морду (а тебе ще не чіпають і, може, й не зачеплять), то українець традиційно відступає на безпечну відстань — не тому, що боязкіший од узбека, а тому, що не впевнений (ну, жодних підстав не має для думки, що той українець, якого зараз б’ють і якому він як земляку в принципі готовий прийти на допомогу, якби тільки знав, що той потім також заступиться за нього, та оскільки йому достоту відомо — зрештою, перевірено це лише тими, кого б’ють, а кожного українця бодай раз били чужі люди на очах інших українців, відтак і сформулювалася ця аксіома, яку жоден українець, який спостерігав за побиттям земляка, не взявся спростувати), що той не зробить цього, тому й не прийде він йому на виручку. Українці батальйону так і відреагували. Либонь, така реакція відпрацьовувалася впродовж усієї історії нашої нації. А в інших як? Не братиму малих кавказьких народів, де всі між собою родичаються й стоять один за одного горою. Скажімо, якщо узбек (а нація їхня зовсім немаленька) дізнається, що в іншому кутку бригади є інший узбек, його земляк (хоча би з однієї області, а якщо з одного району, то це вже взагалі ніби родичі), то він обов’язково його розшукає, вони зустрінуться, контактуватимуть, стануть один одному опорою — у них це в крові. А коли українець випадково натрапить на близького земляка в умовах жорсткої дійсності (а ви пам’ятаєте, що українці в батальйоні не королювали), він обмежиться якимсь запитанням, кивне головою, якщо це щирий українець, то обов’язково щось пообіцяє — і все, а наступної зустрічі він може привітатися, а може й промовчати (я не перебільшую), а щоб
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга забуття», після закриття браузера.