Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

А плямкала вона виродливим тілом грдянина, що повільно зникало просто по центру кругової хвилі, яка грузько розходилась не віддалік від берега, на якому й лежав Кременчук. Йому здалося, що в пітьмі, поряд з грдянином, розходиться ще одна хвиля, в якій зникає товстелезний хвіст, вкритий кістяними пластинками.

„Плям… плям… плям…” — ледь чутно хлюпотіло біля берега.

„Хрум… хрум… хрум…” — хрускотіло невидиме гілля під ногами іншого грдянина, що мляво, мов сновида, сунув до самої води.

А та раптово розпочала вигинатись якимсь потворним горбом, зростала, нахиляючись над корчеподібною істотою, і неясні голоси розпочинали гомоніти в голові Кременчука.

Але тому було не до того, щоб вслухатися в них. Бо коли менти розпочинають працювати, думати їм часто-густо буває ніколи. Бо немає часу іншими процесами займатися.

Бо увага на всяке інше відволікається. Наприклад на те, що поряд з грдянином, не менш сновидно, ніж він, рідний, тупцювала малесенька копиця. Нкса!.. А на траві біля нього, до речі, валялася й палиця того клятого ожилого пня.

— Хлопчику! — захрипів Кременчук, з рипінням, здається, здіймаючись на рівні крізь подвійну силу тяжіння і намагаючись припинити коловерть всесвіту в голові. — Нксо, обережніше!.. Тікай звідти, хлопчику, тікай!.. Щось мені там не подобається…

Голоси в його мозку намагалися пробитися зовні, але скажений біль знову й знову заганяв їх кудись в мерехтливий присмерк підсвідомості.

— Нксо-о-о!!!

Але ані крчовник, ані грдянин, не звертали уваги на такого, що вже трохи оговтався, міліціонера. Вони мовчазно й синхронно сунули прямісінько під зловісну повільну хвилю, яка всупереч старику Ньютону з його законом всесвітнього тяжіння вже зросла у напів-неба і розпочала вигинатися над чудернацькими істотами, аби за секунду-другу накрити їх собою.

— Та що ж це за лихо таке, дідько б його взяв! — прохрипів Кременчук, відчуваючи, що його зараз знудить. Чи то від запаморочення, чи то від тягучого болотяного смороду, чи то від чогось іншого.

Вивертаючи себе з цього нудотного світу, він, намагаючись рухатись якнайшвидше і розуміючи, що цього в нього не виходить, ухопив таки грдянську палицю та й щосили жбурнув її просто у незрозумілий феномен. Чвак!

Феномен захилитався і мляво обплив, круговими хвилями розходячись по грузькій річковій поверхні.

Плям… плям… плям…

А Кременчук вже хапав знетямлених істот — грдянина за кострубату кінцівку, крчовника просто за смух-траву — і, хекаючи, тягнув їх обох подалі від берегу, відчуваючи, що м‘язи його аж лускаються від подвійної маси їхніх тіл.

Плям… плям… плям…

— Давайте, давайте, лантухи!.. Щось мені ваші водні ресурси зовсім не подобаються. Це я вам, як фахівець кажу…

Тут він перечепився через якусь гіллячину і впав, потягнувши клятих сновид просто на себе. Сновиди ляпнулись на нього, навіть не пробуючи пручатись. І якщо Нкса був доволі м‘яким і легеньким, то грдянин завалився на Кременчука, неначе дубова одежна шафа.

— Ото ще одоробло, — аж засичав Богдан, по лусці з фасеточних очей, що застрягла в нерівностях панциру, впізнаючи Крка, — і впасти нормально не може!

„Одоробло” завовтузилось, намагаючись набрати вертикального положення.

— Обережніше! — пискнув собі й Нкса, який вже теж трохи отямився.

Це лише Кременчук знову розпочав відчувати себе все гірше й гірше, згадуючи обставини того, як опинився… А де, до речі, він опинився?

— Агов, ти, недороблений, — гукнув до Крка, що вже, ледь похитуючись, стояв на своїх покручених ногах, — ти куди це нас затягнув?

„Недороблене одоробло” мовчки повернулось до нього. І Богдан враз осікся. Але не від виродливого вигляду настовбурченого грдянина, а від раптової згадки про своє отямлення та про кругові хвилі, що тихо плямкали на темній річковій гладіні. Аж лоскоти по шкірі в Богдана побігли. Ось тільки пізно чогось. Що, і він таким саме загальмованим стає, як ці інопланетні істоти?

— Жва оповідь розпочала, — похмуро кинув Крк. — Це ви — ти та друзяки твої — її вогниськом розбурхали.

При згадці про друзяк перед Богданом майнуло видиво крутого схилу, по якому скочувались довговолосий хлопець з мечем у руках та дівчина в тільняшці, що вимахувала перед собою невеличким блискучим пістолетом. З цим було все зрозуміло. Але з іншим…

— Яка така Жва? Яка така оповідь? Який такий вогонь, врешті решт? — не зрозумів Кременчук.

— Треба було тебе відразу в‘язати, — не звернув уваги на його запитання грдянин, — а я розмови розпочав з тобою розмовляти. Не зрозумів відразу, що ви — банда тхнарів диких. Та й як зрозуміти? Он ти як, виродку, вирядився-замаскувався!

Кременчук окинув задумливим поглядом свій м‘який скафандр, що продовжував трохи люмінесцентувати крізь налипле на нього баговиння. Йому й самому цей одяг ніколи не подобався. Але, хоч який — не який, та захист… Нижньої частини тіла.

— Втім, — зовсім по-людські махнув рукою Крк, — від вас, тхнарів, усього очікувати можна.

— Дурень! — презирливо кинув Богдан. Подумки кинув, але гряднин аж сіпнувся усією своєю постаттю від такої неповаги до себе, красивого. Він уже було загрозливо посунув на Кременчука, але раптом вкляк, зупинений іншою, свіжішою, думкою: — А як би ти взнав, що я та друзі мої і не тхнарі твої зовсім?

Десь поряд з чорної трави зблискували очі Нкси, які він стурбовано переводив з одного співбесідника на іншого. В темряві сито плюскотіла ріка, що стала поводити себе на диво спокійно.

— А хто? — врешті решт, буркнув грдянин.

— А інопланетяни! З іншого світу до вас прилетіли, а ви нас так неґречно зустрічаєте.

- Інопланетяни?…

— Ну, так!

— З іншого світу, кажеш?…

— Ну, так, так!..

— Ах, ти, тхнаре смердючий! — аж заревів Крк, а Нкса нажахане майнув у прихисток, переплетеного з рясними сузір‘ями, віття. — Зовсім здичавіли в своїх хащах! Основи вже зруйнувати хочете? Мене в оману ввести? Мене, котрий увесь Бортовий Журнал на пам‘ять знає!..

До чого тут