Пол Стюарт - Вокс

з лускатою шкірою, тоненькими, мов дудочки, вухами і товстим гребенем, що сягав йому від маківки до середини спини.

— Він пробудився, — пробубонів хтось у кутку фургона.

— Агов, бідолашний голодранцю! Оклигав, щоб побачити свою нову домівку, га? Свій Санктафракський ліс…

— Якщо сорокухи не доберуться до нього перші!

Рук лячно здригнувся. У небі над головою кружляв і лиховісно крякав самітний білий крук. Його крила нагадували весла, якими птах розтинав густе млосне повітря. Жарота, жарота немилосердна! Рук ледве дихав. І досить було бодай трохи повести очима, як пульсація в голові переходила в нестерпний стугін.

Він підніс руку і пучками обмацав ліву скроню. Кістка занила, він глянув на пальці й побачив на них запечену кров.

Вуличні хідники обабіч торохтючого фургона чимраз жвавішали. Крізь просвіти між дошками Рук очманіло дивився на купців, гендлярів, загони озброєних Сторожів. Деякі з них позбивалися в купки. Більшина сунула в той самий бік, що й їхня чортопхайка. Попереду вся дорога була затоплена величезною юрмою, нестримною, галасливою, гудючою. Повітря повнилося цокотом, брязком, стогонами, криками та — з часу до часу — пронизливим ячанням ріжка, від якого Рук болісно морщився.

— Ліворуч! Ліворуч! — лементував міський гном. — Нам сюди! — показував він чубатому.

Кріт нап’яв віжки, і балагула в’їхала у низький і тісний арковий прохід, звідки викотилася на широкий майдан, де стояв несусвітній гамір і життя кипіло в ключ. Голова Рукові паморочилася ще дужче. Усе тут сновигало, яскріло барвами, і здавалося, саме повітря здригалося від нестерпного ґвалту. Балагула круто нахилилася і завмерла. Гоблін повернувся кругом.

— Уставайте, збіговисько лайдаків, щурі підземні! — заревів він. —

Приїхали!

Міський гном, тримаючись за живіт, з бідою зліз із передка, дошкандибав до задньої стінки перехнябленої балагули і відімкнув двері. За його спиною виріс чубатий гоблін — із замашним дрюком у руках — і запхався досередини. На очах у безрадного Рука він за кісточки виволік надвір його сусіда — живолупа.

Наступний був Рук. Чубатий уже сягнув по хлопця, але той лишень копнув його ногою по дебеленному волохатому ручиську.

— Обійдуся й сам, — буркнув він. Та щойно Рук зіп’явся на ноги і кров відринула від голови, в очах йому потемніло, і він беркицьнув зомлілий через тіла безпритомних блудів.

— Якби ти не така важна птиця, я просто тут перерізав би тобі горлянку! — рявкнув міський гном, морщачись від болю, і поставив галочку навпроти його імені в берестяному реєстрі. — Кроте, забери відсіль це щеня!

Чубатий гоблін схопив Рука за вилоги форменої куртки юного Бібліотекарського Лицаря і рвонув на себе. Хлопець гойднувся вперед, ударяючись головою об одвірок, — нарешті його витягнуто з балагули й опущено на бруківку. Ноги Рука не тримали. У голові гучали дзвони.

— Сюди, — почувся грубий голос, і двійко плескатоголових гоблінів підхопили хлопця попід пахви і поволочили геть.

Поки Рука тягли до середини майдану, кісточки його ніг та коліна вкрилися саднами. Галас навколо гучнішав. Роз’ярілі крики, змішані з розпачливими зойками, час від часу заглушувалися деренчливими звуками ріжка. Аж ось охоронці зупинилися.

— Кінець, прийшли, — озвався той, що був ліворуч, і голос його, вчувалося Рукові, то гучнішав, то тихішав. — Бібліотекарський Лицар.

— Вигляд у нього трохи пожмаканий, — додав його напарник.

— Залиште його біля мене, — наказав хтось третій. Відчайдушно намагаючись скупчитися, Рук скинув очима на гобліна, що стояв перед ним. Молотоголовець! Його пошрамоване обличчя видавалося то більшим, то меншим, і він немовби водив очима, а кільця у вухах весь час двоїлися. Нараз плескатоголові гобліни-охоронці відпустили хлопця і здиміли. Рук поточився — в один бік, у другий. Йому нестерпно нудило, перед очима все пливло.

Молотоголовець ухопив бранця за руку і вирівняв його.

— Один із Кротових бранців, не я буду! — почувся чийсь голос.

— І що він з ними виробляє — ума не доберу! — озвався другий.

Рук нерішуче підвів очі. Перед ним стояв хтось із піднесеною догори рукою. Хлопець затремтів. Чи не кинджал то блищить у ній — і чи не чиясь то свіжа кров капотить із леза? Невже його збираються зарізати?

Хлопець спробував закричати, але крик застряг у горлянці.

Рука опустилася, і кинджал виявився квачем, умоченим у кармазинову фарбу. Ось він пройшов по Рукових грудях — раз, удруге, — і на куртці заяріли дві червоні сторчові смуги.

— Номер одинадцятий! — прокричав ще один голос, і Рук відчув, як його кудись волочать.

Хлопця потягли далі крізь розбурханий, очманілий натовп. Аж ось крізь загальний галас до Рукової тями пробився новий звук, рипучий і різкий, і, поглянувши в його напрямку, він ще встиг побачити вгорі якесь чудне хитромудре пристосування, перш ніж усе знову розпливлося перед очима. Він знову спробував скупчитися.

На майдані широким колом стояли рівні стовпи, по три ступні заввишки кожен. До стовпів кріпився ланцюг із рівновіддаленими між собою величезними гаками, блискучими під спекотним сонцем. А посередині цієї страхітливої каруселі височів поміст, де сиділа купка гоблінів-педальників, які й запускали цю хитромудру машинерію. Гобліни крутили педалі, рухаючи по колу ланцюга з гаками.

Рук і незчувся, як пара чиїхось величезних ручиськ попала його за плечі й різко відірвала від землі. Почувся хрускіт: гак прохромив на спині його шкуратянку і черкнув гострим вістрям потилицю. А ще за мить ті самі руки відпустили хлопця, і він відчув, що висить на гаку і, безладно теліпаючи ногами, лине по колу вкупі з ланцюгом.

Куди не глянь, усе довкіл кипіло і вирувало. Скрізь шум і гам, хтось ображено верещав, хтось сипав прокльонами; скрізь штурхали ліктями, потай брикалися ногами і час від часу пускали в хід кулаки. Натовп шарахав то в той бік, то в той — усім хотілося вигідно приміститися чим ближче до дерев’яних слупів з напнутим поміж ними ланцюгом.

Рук погойдувався на гаку, а його обмацували, штурхали і смикали чиїсь руки, лапи,