Джон Вейн - Зима у горах

—     Мені подобається вся кельтська група мов.

—     М-м. В наш час вони не дуже вигідні.

—     В Упсалі ними займаються,— чемно заперечив Роджер. І мало не відкусив собі язика. Аби тільки не виглядати непрактичним дурнем в очах цього пройди, він розкрив свої плани. Брайант, безперечно, вмить розчолопає, що й до чого. Адже він знає геть усе щодо попиту на їхній фах. Г пустить чутку: «Фернівел націлився на Упсалу».

—     Маєте намір податись туди? — ніби випадково спитав Брайант.

—     Не обов’язково.— Роджер, затинаючись, спробував виплутатись із скрутного становища.— Але якщо кафедра там

розшириться, то такі самі кафедри можуть виникнути і в інших місцях.

Та й, крім того, завжди є Америка,— додав Брайант.

Хвалити бога, е. Всі, хто вміє щось викладати, врешті, як правило, опиняються там. Яку це я цифру чув? Ага, здається, у них там п’ять тисяч вищих учбових закладів,— І раптом йому згадались обриси бюста Беверлі.

В цю мить до Брайанта підскочив дженджуристий хазяїн.

~ Зустріли знайомого? — спитав вій. Усміхнений і уважний, цей вгодований кабан хотів знати все, що відбувається навколо, до найменших дрібниць.

Так, це Роджер Фернівел; Колись ми разом працювали. Філолог. Роджере, це Джералд Твайфорд.

Обидва, неприязно оглянувши один одного, пробурмотіли, що їм дуже приємно познайомитись.

—     Приїхали сюди працювати? — спитав Твайфорд.

—     Ні. Просто займаюсь тут деякими дослідженнями,— відказав Роджер, щоб припинити розмову на цю тему.

—     Він вивчає валлійську мову,— докинув Брайант, і в його тоні почулося Щось схоже на зловтіху.

Валлійську? Боже милий. Будемо сподіватися, що філологічній науці це дасть неабияку користь.

—     Цією мовою розмовляє цілий народ,— зауважив Роджер.

—     Лише ті, хто не знає ніякої іншої,— насмішкувато мовив Твайфорд.

«Ага,— подумав Роджер,— один з отих».

—     Природно, люди завжди вільні вибирати, і дехто вибирає собі бідність,— недбало вів далі Твайфорд.— Таким людям можна допомогти лише одним: дати їм можливість вибрати процвітання, якщо вони захочуть.

—     Хіба люди стають бідними від того, що розмовляють по-валлійському?—спитав Роджер.

—     Безперечно. Тим самим вони засвідчують свою обмеженість, старомодність і відсталість.

—     Авжеж, більше мовне угруповання має більше можливостей з деяких поглядів,— обережно мовив Роджер. Він уже почав поволі просуватися ближче до стойки.

—     Справа навіть не в цьому. Просто більше мовне угруповання — це єдина можлива нині реальність. Дрібне місцеве мовне угруповання не може правити йому за альтернативу,

—     Отже, люди, які розмовляють валлійською, бретонською, ретороманського, латиського чи мовою мараті взагалі приречені?

—     Чому ж, вони виконують свою функцію,—промовив Твайфорд. Його окуляри зневажливо блиснули.—Вони існують для того, щоб продукувати колоритні звуки, що їх такі люди, як ви з Брайантом, вивчають і роблять на цьому кар’єру.

—     Даруйте, мені хочеться чого-небудь випити,— сказав Роджер. Він відвернувся від співрозмовника й протовпився до стойки. (Тобі треба, віскі, й побільше, друже).

—     Авжеж, тепер вони всі за це вхопились. Минулого тижня Кен мені розповідав.— Лисуватий чоловік в окулярах без оправи, який говорив це, був поруч Роджера біля стойки і звертався до когось, хто стояв з іншого боку від Роджера, тож хвилі його голосу вирували довкола Роджерової голови, як прибій біля маяка.— В цій справі найзавзятіший Даг Вам (чи як там його звуть). Він зараз пише книгу про сучасну сатиру. Питав мене, як, на мою думку, краще її назвати, і я порадив: «Татусь кидає виклик». Повинно підійти, як ви гадаєте?

Аби не затопити лисуватому чоловікові кулаком у пику, Роджер піддав його вимову старанному клінічному аналізу. Це була вимова південно-східної частини Лондона, умисне перевантажена манірно-уповільненими інтонаціями й шамкотінням, що були в ужитку вищих класів суспільства п’ятдесят років тому. Роджер відчайдушно замахав барменові. Ні, треба тікати від цього огидного фарсу. Хильнути нерозведеного віскі, якщо вже він дотовпився до стойки, й геть звідси. Краще з’їсти булку із засохлим сиром десь у пивній, ніж повний обід під цією словесною зливою.

Йому вдалося взяти склянку віскі, і він відійшов далі від стойки, щоб спокійно випити його. Стоячи біля дверей, звідки легко вислизнути за поріг, Роджер зробив перший ковток і почекав, поки віскі дійде до шлунку, залишаючи після себе вогненний слід, тоді перехилив регату і раптом побачив, що опинився поряд з дівчиною з густим пасмом волосся над великими незадоволеними очима. «О ти, не зовсім гарна Лялечко, дозволь обняти тебе. Я не можу без тебе жити...»

—     Ну й штовханина,— промовив він. Нехай вона зневажливо обірве його, нехай дасть ляпаса. Не варто зберігати гідність там, де є такі людці, як Твайфорд або той лисуватий південно-східний лондонець.

—     Всім хочеться приємно провести час,— відповіла вона, трохи насмішкувато оглядаючи зал.— А трапляється така нагода не так уже й часто. Сьогодні день народження мого чоловіка, він відзначає цю подію.

—     Хто ж тут ваш чоловік?

—     Джералд Твайфорд.

Це неабияк здивувало Роджера. Він ніколи б не подумав, що Твайфорд може вибрати собі таку дружину. Вона говорила з ледь помітним північним акцентом, була вдягнена у вовняну сукню сливового кольору із золотим ланцюжком на талії і, здавалось, намагалася справити цим враження трохи outré (Умисної (франц.)) простоти, тоді як більшість присутніх дам вичепурилась відповідно до загальноприйнятої моди. Цікаво, з якого вона кола — літературного чи артистичного? А коли так, то що в біса вона знайшла в Твайфорді?

—     Отже, якщо ви мешкаєте тут,— промовив Роджер, розмірковуючи вголос,— то все це — ваші друзі.

—     Не мої. Мого чоловіка.

Десь у глибині Роджерової свідомості малесенький дзвіночок продзвонив сигнал: обслуга, по місцях!

—     У вас келих порожній. Дозвольте вам чогось принести,

—     Дякую.— Вона простягнула йому келих,— Я п’ю херес. Не