Джон Вейн - Зима у горах

тому, що люблю його, а тому, що з нього почала і тепер не хочу переходити на щось інше, бо завтра почуватиму себе препогано.

—     Якщо вам не подобається херес, то чому ви з нього почали?

—     А мене не спитали.

Роджер повагався.

—     Сухого чи солодкого?

—     Напівсухого. Здається, так його називають.

Роджер проклав собі шлях назад до стойки. Бажання піти звідси мов і не було. Тут, цілком імовірно, могло наклюнутися щось цікаве, а як ні, то йому однаково було щиро жаль цю дівчину, яка попала в бродячий звіринець Твайфорда. Де, до речі, він зустрічав це ім’я? В брошурах з політичної економії? Як підпис під статтями в щотижневих журналах? Чи в зв’язку з біржовими справами?

Взявши напівсухого хересу й ще одну повну склянку віскі, він повернувся назад.

—     Мені звідкись відоме ім’я вашого чоловіка.

—     Воно багатьом відоме. Він досяг неабияких успіхів.

—     Даруйте за настирливість, але в чому він досяг успіхів?

—     У політичній економії. Він викладає її тут, але більшу частину часу проводить у Лондоні — консультує там чи щось таке. А ще він виступає по телебаченню й пояснює, що саме відбувається з фунтом стерлінгів. Він про це знає геть усе.

—     А ви? Теж їздите в Лондон?

—     Я?—вона заперечливо махнула рукою.— У мене двоє дітей, яких треба доглядати. Крім того, я зовсім не розбираюсь у політичній економії.

Це була одна з тих заяв, які насправді говорять набагато більше, ніж здається на перший погляд, водночас вона виключала її подальше обговорення, в усякому разі, поки що. Адже для того, щоб продовжити цю тему, треба було б спитати: «А чому ж тоді ви пішли за нього заміж?» В інший час і за більш сприятливих обставин Роджер з превеликим задоволенням поставив би їй це і подібні до цього запитання, але зараз, після п’ятихвилинного знайомства, таке навряд чи було можливе. Тому він спитав, чи подобається їй жити в Уельсі. Вона відповіла, і на мить зажура зникла з її обличчя.

—     Та я ніде більше й не бувала, хіба що в дитинстві. Я вчилася тут в університеті, а Джералд саме починав тоді викладати — отак ми й познайомилися. В дорослому віці я ніде, крім Північного Уельсу, не жила. Тут наче в Ланкашірі, звідки я родом, тільки краще.

—     Чому краще?

—     Ну, ці місця мені більше подобаються. Тут я ще ніби трохи на чужині — я небагато подорожувала, і така ситуація мене хвилює. Не тому, що місцеві жителі не схожі на людей, які живуть у Північній Англії, навпаки, вони такі ж відлюдкуваті й небалакучі, але сповнені прихованої пристрасті. Мабуть, я й сама така. Але валлійці, сказати б... Валлійці більш кручені!

—     Кручені?

—     Ну, становище в них таке, що доводиться крутитись.

Та й життєві обставини в них складніші: тут і приналежність до переможеної нації, і націоналізм, і методистська церква, і плановість. Так-так, вони ще й досі ставляться до сім’ї майже як євреї і серйозно сприймають навіть далеких родичів. Вони здатні дужче ненавидіти і, мабуть, дужче любити.  .              . „т

—     Зрозуміло,— Роджер допив своє віскі.— Щодо здатності дужче любити, то це сумнівно, а от дужче ненавидіти — це безперечно. А взагалі,— мовила вона, дивлячись просто себе,— так воно завжди й бувай. Люди знаходять об’єкт для ненависті значно легше, ніж для любові.

Не встиг Роджер відповісти, як біля самісінького його вуха розлігся гучний і нещирий сміх. Лисуватий чоловік, прихильник південно-східного лондонського акценту, власник окулярів без оправи, хитався поряд і розхлюпував з келиха вино.

Та цьому ціни немає,— казав він між вибухами реготу •— Обов’язково розповім Карлу, тільки-но побачу його.

Джералд Твайфорд,— судячи з усього, саме йому належав жарт, від якого старанно здригався в конвульсіях його співрозмовник,— завчено посміхнувся.

—     Сподіваюсь, він буде на вечірці у Роберта,— промовив Твайфорд.— Не забути б піти туди, бо треба дещо обговорити з Джоном і Меріон. Ви там будете?

—     Як пощастить вирватися,— відповів лисуватий чоловік. З того, як він розтяг останній склад у слові «вирватися», стало зрозуміло, що його туди не запрошено.

Роджеру хотілося відійти подалі, щоб не чути їхніх голосів, але зробити так—означало б покласти край розмові з місіс Твайфорд. Як би забрати її з собою? Він уже почав обмірковувати цю проблему, коли до них підійшов Твайфорд і, не звертаючи уваги на Роджера, грубо кинув дружині:

—     Час вечеряти. Ти готова?

—     Я прийду, як тільки доп’ю.

—     Стіл уже накрито. Не можуть же вони чекати без кінця.

—     їм і не доведеться.

— Якщо ти не прийдеш через п’ять хвилин,— сказав Твайфорд, стримуючись, щоб не підвищити голосу,— можеш взагалі не приходити.

Він рвучко відвернувся й пішов геть. Південно-східний лондонець, який з неприхованою цікавістю спостерігав цю сцену з-за плеча Твайфорда, подався слідом за ним до обідньої зали.

—     Ух! — її раптом аж пересмикнуло,— Який він гидкий!

Як на Роджера, то гидкими були обоє чоловіків, але, оскільки вона сказала не «вони», а «він», то у нього мимоволі вихопилось:

—     Хто?

—     Доналд Фішер. Мене аж нудить, коли я бачу його бридке лицемірне обличчя. Весь він якийсь брудний. У нього такий вигляд, що мимоволі здається: виправитись йому може допомогти лише чимала доза чогось такого — навіть по знаю чого...

—     І мені страшенно неприємний його голос,— промовив Роджер.— Навіть якби вій говорив з-за ширми, все одно з голосу було б ясно, що це сноб і брехун.

Він уже здогадався, що Доналд Фішер — це отой чоловік з південно-східної частини Лондона.

—     Так, я теж не можу терпіти