Джон Вейн - Зима у горах

Дощ став обложним, краплі булькали по калюжах. Роджер знайшов затиснуту між двома кам’яними стінами вуличку, що тяглася вгору до темно-пурпурових зубців гір. Вперто змушуючи Себе йти швидким, а не прогулянковим кроком, він тупав ногами по твердій дорозі, мов кінь на тупчаку. Проте невдовзі крок його став важкий, він пішов повільніше. Останні будинки залишились уже далеко позаду, тепер за придорожньою кам’яною огорожею виднілись не поля з чорними коровами, а голі пагорби, де вівці завзято скубли траву,— такі ж сірі, як скелі, попід якими вони рухались. Нарешті дорога вивела Роджера на плато, з якого відкрилося далеке пасмо гір. Далі йти не було сенсу. Він повернув назад і на якусь мить забув про всі свої турботи, до глибини душі вражений вечірньою загравою над Енглсі. За пеленою дощу над морем неначе палахкотіла пожежа, внизу на схилі стояв старовинний замок — втілення сили. Навіть витвори рук людських, що їм час надав сповненого гідності вигляду, не здавались недоречними серед таких витворів природи як скелі, вода й полум’я. Тут, де природа була трагічна й непоступлива, і людина могла не схиляти голови, якщо була готова виявити непримиренність. Роджеру зробилося сумно, він знизав плечима й почав спускатися вниз. Де поділася ота порода людей, які вміли будувати шедеври з грубо обтесаних брил? Вони вимерли, зникли, і безчесний та облудний сучасний світ висмоктав мозок з кісток їхніх нащадків. Усе несправжнє, всюди сурогати, фальш, компроміси.

Роджер повертався до готелю добряче промоклий, засипаний і стомлений, але, як і раніше, похмурий. Коли підходив до готелю, було вже темно, тому світло з під’їзду привернуло його увагу до групи людей, які виходили з таксі, що саме в цю хвилину зупинилося коло тротуару. Кинувши на прибульців байдужий погляд, Роджер побачив, що одним з них був той самий франт, який домовлявся про вечерю на вісім персон; з решти чотирьох, як відзначив подумки Роджер, двоє були жінки. Так, всюди жінки; навіть цей самовдоволений йолоп у рогових окулярах і в костюмі міського крою, безперечно, має жінку, яку може назвати своєю, і не пеститься, наче в’язень на каторжних роботах.

Почуваючи огиду до всього світу й до себе самого, Роджер розважливо піднявся в свою кімнату й прийняв ванну. Гаряча вода вигнала одерев’яніння з тіла, зняла втому, настроїла його на оптимістичніший лад. Якби тільки йому пощастило знайти собі жінку, всі інші проблеми розв’язати було б досить легко. Одягаючись, він критично оглядав себе. Так, навіть старіші й незугарніші за нього чоловіки приваблюють жінок, він на власні очі спостерігав такі випадки. Що ж, повернімося до гри, може, цього разу поталанить.

Він вирішив випити в барі при готельному ресторані (і подивитись, чи но трапиться там якась молодичка, Щоб підчепити її), потім повечеряти (щоб набратися сил для вечора), а тоді кинутися на пошуки в місті (якщо бар при ресторані нічого не дасть). Підбадьорений таким планом дій, Роджер увійшов до бару, подумки вибираючи, що б його випити: віскі чи джину.

Проте настрій у нього знову підупав, тільки-но він почув гомін голосів. Авжеж, цей слизький тип влаштував тут коктейль! Невже всі ці люди — його гості? Роджер окинув поглядом товариство, що вже встигло звільнитися від капелюхів і пальт і тепер лаштувалося випити й погомоніти. Чоловік дванадцять, а то й п’ятнадцять. Майже всі — англійці, лише один чи двоє були смагляві, з видовженими черепами; в різноголосому гомоні переважала англійська мова — і не з гортанною північноуельською вимовою або співучою південноуельською, а м’яка, з укороченими голосними англійська мова, якою розмовляють у Лондоні та навколо нього.

Хмурячись, Роджер посунув до стойки. Та хто вони в біса такі, щоб захопити собі це, зрештою, громадське місце? Він глянув праворуч і ліворуч. На всіх обличчях певні ознаки інтелектуальності; ні, це надто сильно сказано, правильніше — певні ознаки освіченості. А одна жінка, власне, не жінка, а дівчина, років двадцяти з чимось, вигляд мала цілком... Правда, одягнена вона по-дурному, якось богемно, а проте має досить привабливий вигляд. І знову ж таки це надто сильно сказано. Та поруч із справжньою красунею її не було б і помітне. Зате... важкий чубок чорного густого волосся, з-під якого блищать великі очі; похмура, незадоволена, явно самотня, а проте не бажає шукати розрядки в банальній балаканині... Та годі вже тобі, годі, Фернівеле! Вона жінка, хіба цього для тебе не досить? Але ж вона тут з компанією, а ти — ні. То замов собі чого-небудь випити. Хоч би віскі... Роджер перевів погляд на стойку. І тут побачив Брайанта.

Брайант спостерігав за ним, він перший упізнав Роджера.

— Вітаю,— промовив він, намагаючись не виявити надто великого здивування. Брайант не любив, коли щось порушувало його спокій, і удавав з себе людину, яку ніщо не може схвилювати.— Яка несподіванка. І гадки не мав, що ви й цих краях.

—     І я гадки не мав, що ви в цих краях,— відказав Роджер.

Брайант теж був філологом і недовго колегою Роджера на найнижчих щаблях якоїсь університетської кафедри ще до того, як вони обидва поміняли роботу. Брайант з його спокійними манерами та звичкою вдягатись як ділова людина завжди більше скидався на добре вихованого торговця, ніж на інтелігента. І справді, якщо вірити чуткам, він починав свою кар’єру в одній старовинній фірмі оптових імпортерів джуту в Сіті, і лише потім його полонила філологія чарами своїх ширших можливостей. Доходячи очевидного висновку, Роджер згадав, що поблизу є університетський коледж*, а кілька побіжних запитань відкрили йому, що Брайант пов’язаний з цим коледжем, як і більшість присутніх на коктейлі.

—     Мене зробили викладачем,— лагідно промуркотів Брайант, спостерігаючи за реакцією Роджера з-під удавано сонно опущених повік.

«Оп як, викладачем! Що ж, Брайанте, хоч ти й нездара, але щось та повинен уміти. Таємниця твоїх успіхів уміння справляти враження на інших нездар. Хай щастить тобі, фарисею, скупнику джуту».

—     Ви тут у відпустці? — обережно почав вивідувати Брайант.

—     Та наче у відпустці. Хочу вивчити валлійську.

В Брайантових очах на мить майнула і зникла добре притлумлена настороженість. Роджер майже фізично відчув, як загострилась його увага.

—     Он як? Вас