Микола Данилович Руденко - У череві дракона

Час котився невідворотно, живі думали про живе. Люди підкорилися — постягували на спільну садибу вози, плуги, позводили коней. Волів майже не лишилося: їх у місті купували на м’ясо, отож можна було спродати.

Щось дивне скоїлося з Грицьком, коли в селі не стало Марійки. Ніби воно, оте дівчисько, робило цього присадкуватого здорованя і дорослішим, і розумнішим. А тут раптом повернулось до парубка щось родове, недобре. Ба, навіть знову почав воловодитися з нами, школярами, — буцімто із дорослого перетворився знов на підлітка. Кіно він уже не крутив, на «Фордзона» плюнув. Колгоспні трудодні його не вабили — насадив дзьобатий обушок на дубового держака і подався в шахту. Так здебільшого робили чоловіки нашого села, коли в них не гараздилося в господарстві. Це був тяжкий хліб, незвичний для селянина, але шахта диміла своїм териконом ледь не під самими вікнами, тож мимоволі звикали до думки: що людям, те й нам. Шахтарі приносили додому живу копійку, і немаленьку.

Грицько у хромових чоботях з рантами, в жовтій шкірянці виходив на рундук громадської комори, куди село десятиліттями засипало хліб на випадок скрухи (було, та загуло!), затягувався ростовською цигаркою. Зверхньо поплескавши когось із нас по спині, давав настанови, чий сад належить обминати, а чий обірвати до останньої груші. Хто найбільше відзначався, тому перепадала одна або й дві затяжки від Грицькового недокурка.

Особливо запопадливо виконував оті настанови Петро — теж приземкуватий, майже квадратний хлопчина з низеньким лобом і вузько посадженими очима, що хижо визирали з-під червоних повік, які час від часу гноїлися. Може, саме це робило його злим, майже лютим.

Петро якось непомітно став нашим ватажком, ми йому корилися, хоч нерідко наше незріле, а проте живе, підростаюче сумління протестувало проти собачих і котячих мук, на яких Петро вирощував нашу нечутливість до фізичних страждань.

Може, в отому вихованні й був якийсь сенс, бо земля, на якій ми жили, була дедалі жорстокішою: чим ширше розросталося шахтне селище, тим частіше траплялися смертні бійки між людьми, яких ми не знали, — вони приїздили здалеку, розмовляли не по-нашому, до селян ставилися з погордою; сільським парубкам нерідко доводилося брати в руки залізне пруття чи сокири, щоб захистити дівчат від образ або й ґвалтування. Отож ми, десятилітні, що бачили вже людську кров, вважали для себе принизливим уболівання за якогось безпритульного собаку або кішку. Холодна зневага Петра до собачих мук здавалася нам виявом високої мужності, хоч не один із нас потім скімлив уві сні. Принаймні це траплялося зі мною — не раз мати будила мене серед ночі, щоб заспокоїти.

До заданих уроків ми всі були байдужі, особливо тоді, коли погода стояла добра: мандрували по ярах та балках, вивчали руїни, залишені війною; то було щось далеке, потойбічне, хоч насправді нас відмежовувало від цих грізних часів лише одне десятиліття. Але ж воно, оте десятиліття, було цілим нашим життям, тому виглядало всеосяжним — ледь не вічністю: і все, що перебувало поза його межами, не здавалося чимось справжнім. Отак, як прочитане в книжках: чи справді це було, чи, може, письменник вигадав?

То був час, коли всюди здирали хрести з церковних бань, а батюшки зникали безслідно. Проте нам було знайоме почули, що виникало в церкві, — якась солодка щемливість, котру ні з чим не можна порівняти. Ми могли годинами лежати мовчки, задивляючись у вечірнє небо, зорі повертали нам те, що було відібране разом із церквою.

Таке світовідчування відокремлювало нас від ватаги, яку очолював Петро, — ми зробили своєю фортецею вітряк діда Самотоя, котрого не розкуркулили лише тому, що вітряк колгоспові був не потрібний: в селі почали забувати, як зібране в полі зерно перетворюється на борошно. А хто потай ходив збирати колоски, розтирав оті жменьки на кам'яній зернотерці, як це в часи Геродота робили скіфи-орачі.

Дід Самотой навідувався інколи туди, де кам’яне серце перестало гуркотіти, а дерев’яні крила вже не намотували хмарок і райдуг на велетенське колесо, виготовлене з дуба і обковане товстим залізом. Дід клав свою сухорляву руку на голову Якова і монотонно вуркотів, наче сизий голуб:

— Ну чого ж це ти домівки відцурався, га? Даремно, хлопче, даремно. — Піднявши догори напівзігнутого вказівного пальця, крутив ним над головою. — Сам отой… Той, що на небі порядкує… Він повелів людям любовію жити, а не злом сатанинським.

За оте «сам отой» (так він про Бога казав) дідуся й прозвали Самотоєм. А його справжнє ім’я вже ніхто й не згадував.

Обличчя Якова наливалося кров’ю, як і завжди, коли хтось йому натякав на особу невідомої статі, котра прийшла в хату, щоб посісти місце батька. Він сопів, увібравши голову в плечі, а дід Самотой продовжував свої повчання:

— Ти соромишся Івана Кириловича татом звати, а хіба матері від того не боляче? Бач, окаянні дядьком Параскою охрестили… А того в понятії немає, що це, може, сам отой… Сам янгел небесний до нас прийшов. — Помітивши здивування в наших очах, дід Самотой заквапився з поясненнями: — Ну, чого витріщились? Ви, мабуть, гадаєте, що ангели на вогненних жеребцях поміж хмарами гарцюють? Може, й таке трапляється, не заперечую. Та здебільшого вони в людській подобі на землю приходять, щоб наші душеньки від зла сатанинського порятувати. І якби не приходили, люди давно б уже так освинячились… Ну, а він, сам отой, ні дядьком, ні тіткою не буває. Це ви собі на кирпах ваших закарбуйте. Ні дядько, ні тітка — ангел небесний. Бо на небі інші порядки, ніж у нас.

Дід Самотой давно вже не замикав вітряка, отож ми почувалися його повновладними господарями. Коли дід, цюпаючи кийком, зникав у яру, за яворами, ми видиралися аж понад жорна, під самий дах, і звідти озирали полинові пагорби, що губилися десь далеко-далеко, куди й конем не доскачеш, — там земля парувалася з небом, як парується чоловік із жінкою, бо ми вже знали: в природі інакше не буває — все, що існує, має собі пару.

Ми з Яковом навіть не уявляли, скільки клопотів завдали нашому владному ватажкові своїм відмежуванням