Микола Данилович Руденко - У череві дракона

із села довгими осінніми ночами. Запрягали куркульських коней у куркульські вози, дозволяли взяти харчів на дорогу та й хльос-хльос батогами по мокрих від дощу кінських спинах. Вози скрипіли на тій же дорозі, якою вкотився на Великий хутір комахоподібний «Фордзон». На станції розкуркулених чекали діряві «телятники» — вантажні вагони часів громадянської війни. Немовлята з мокрих пелюшок озвучували ніч верещанням — на них не діяли умовляння й погрози. Час від часу при виїзді із села заголосить якась жінка — тоді гримне поруч грізний чоловічий голос. То не голос мужа або брата, чиї груди роздирає потамований плач, — то голос одного із тих, що приїхали з міста на державній лінійці.

А село не спало. Де вже було заснути людям, коли по розквашеній мрякою дорозі жорстокі зайди гнали у невідомі землі небачений ясир? Татари колись хоч старих та малих не брали — не хотіли обтяжувати душі перед Аллахом зайвими мерцями. А тут був наказ виривати погане зілля з корінням — знищувати як клас. Саме оте «як клас» геть-чисто все й вирішувало. І звільняло сумління виконавців від гніту. Не як сільських бабусь та дітей — як клас. В цій формулі немає місця для дрібнобуржуазних сентиментів — то були слова, викувані із сталі. І проголосила їх людина-сталь. Навіть ім’я в неї сталеве: Сталін.

Божевільна Махора, що, задерши лахміття, гола дерлася в клубі на екран, якщо там з’являлася вода, — оця Махора не встигла засвоїти сталевого імені, її розум потьмарився на початку двадцятих років. Відтоді Ганну почали називати Махорою. Зате вона пам’ятала Леніна. Отож після страшних осінніх ночей, коли порожніли хати найповажніших господарів, вона, під’юджувана таємничими голосами зламаної психіки, бігала вулицями села й хрипко співала:

Сідіт Ленін на лугу, Гризьот конскую ногу. Ах, какая гадіна — Конская говядіна.

Ця неохайна подоба жінки зі скуйовдженим волоссям, обдерта, давно невмивана, була така ж огидна, як і її частівка. Але ж, мабуть, кожен зигзаг людської історії здобуває таких менестрелів, яких заслуговує.

В одну із осінніх ночей вивезли й родину Вишняків, їх було п’ятеро: батько з матір’ю, двоє дорослих синів і Марійка. Ця родина мала десять десятин землі — ясно, її належало розкуркулити. Що землю Вишняки отримали від Радянської держави — вона й лишалася державною, а не їхньою власністю, — не грало жодної ролі.

Тут мені доведеться описати подію, про яку я потім довідався від людей. А згодом і від самої Марійки.

Вишняків везли на двох задніх підводах. Розкуркулені здебільшого не виявляли непокори — люди набачилися розстрілів попідтинню, часом за мізерній клунок борошна, їхали покірно, потайки плекаючи надію, що на далекій сибірській землі теж виростає хлібець, якщо рук докласти. Кіньми правив Панько Скирта — йому наказано замикати валку. Оте багатозначне «замикати» виголосив сам Логачов — воно довго свердлило мозок недоумкуватого Панька. Здавалося йому значним і почесним.

Зненацька в Дубовій балці чиїсь міцні руки вхопили за вуздечки Вишнякових коней. Як видно, коні добре знали, чиї то були руки, — в нічному Грицько завше допомагав Марійці їх порати.

— Ти що? — злякано зойкнув Панько, впізнавши Грицька. — В кутузку захотів?

— Тихше, їдь помаленьку, а ми ззаду підемо. І не здумай гепеушників кликати. Доки вони прибіжать, ти Богові душу віддаси.

Грицько зняв Марійку з воза, вони пішли поруч. Старий Вишняк неголосно мовив:

— Дивись, хлопче. І себе, й нас під монастир підведеш.

— Де ті монастирі, дядьку Сидоре?..

Старші Марійчині брати, зіскочивши з воза, мов надійні конвоїри, з обох боків ішли в передку, де сидів Панько Скирта.

— Тікаймо, Маріє, — взявши дівчину за мокрі плечі, шепотів Грицько. — Світ великий, не пропадем. Не бійся.

Вона перекинула змокрілу косу з грудей поза плечі. Грицькові здалось, що в тому жесті було щось гірке, безнадійне. Він продовжував умовляти:

— Попрощайся з рідними — та й… Не доженуть. Дійдемо до Білої, там є полустанок. Донбас великий, десь і для нас куток знайдеться. Я в шахту полізу. До колгоспу мене й калачем не заманять.

Валка, перетнувши Дубову балку, почала підійматися на гору. Темрява сіялася густою мрякою. Було холодно й моторошно — наче ніде в світі не існувало натопленої хати, сухої одежі. А, власне, тепер так воно й було — для тих, що мокли на возах під ряднами й кропив’яними мішками. Люди все виразніше відчували: не всі доїдуть туди, де їм дозволено буде нап’ясти дах над головами. Поменшає хліборобських голів, ой поменшає!..

— Агей, Панько! — долинув із темряви голос Логачова. — Як там у тебе?

Панько, отримавши стусана під бік, справно обізвався:

— Порядок.

Тим часом дитячий голосок Марії з дорослою розсудливістю відповів Грицькові:

— Ні, Грицю. Тато хворі. Та й мати нездужають.

— А брати? Поглянь, які лобуряки. Хіба їх мало?

— Що вони тямлять? Плуги та борони — ото їхнє. А щоб їсти зварити чи сорочку випрати… Ні, Грицю. Не можу. І тобі не варто йти далі. Бо ми тепер не вільні. Будь здоров, любий. Вертайся в село. Може, колись побачимось. Мати кажуть: гора з горою не сходяться, а люди… Вертайся, Грицю.

Вона впала йому на груди — дитина, справжня дитина! Іще й п’ятнадцяти їй немає. А проте жінка. І сльози в неї були не дитячі — сльози дорослої жінки.

Відтак вирвалася з його обіймів, стрибнула на воза.

— Прощай, Грицю!..

Нічний простір, заповнений темною мрякою, роз’єднав їхні голоси. Вже й скрипіння возів подаленіло, а Грицько все ще стояв серед степу, підставивши обличчя вологому вітрові. Відтак, місячи ногами холодне багно, рушив назад —