Лев Уланів - Лютий шаленів хуртовинами

І знову солдати прямували вперед, але ще швидше, ніж досі. Ідучи поряд з капітаном, Ковальов розповів про все, що сталося з ними.

…Тільки-но зачинилися за бандитами двері, Усов, стискуючи свої пудові кулаки і намагаючись розірвати мотузку на руках, процідив крізь зуби:

— Пішли на Щербу полювати. Ех, попередити б, але як?

Він страждав од того, що нічого не може зробити, щоб попередити товаришів про небезпеку. Рвонувши ще раз мотузку, яка не піддавалась, Усов сердито сказав:

— Ух, гади! Тільки б вибратися звідси, я б їм показав!

Двері прочинились, і в прорізі з’явилася довга постать Чорного.

— Ну, гості дорогі, — явно копіюючи ватажка, сказав бандит, — не ображаєтесь?

— Мотай звідси, гад! — гукнув Усов, підводячись.

— Ну, ну, — позадкував бандит, хапаючись за автомат. — Сядь на місце.

Чорний сів за стіл, де ще стояли закуски і порожні кухлі, поклав автомат на коліна, запалив цигарку і, не зводячи очей з полонених, замугикав щось собі під ніс.

Хвилини тягнулися, наче години. Здавалося, що тут, під землею, взагалі спинився час. Притулившись один до одного, смертельно змучені Ковальов і Усов, не помітили, як задрімали. їх розбудила голосна розмова. Розплющивши очі, вони побачили в підземеллі ще одного чоловіка. Це був той самий хлопець, якого Чапка назвав бідарем і найвідданішим оунівцем.

«Юрко, — згадав Ковальов ім'я хлопця. — Про що ж вони сперечаються?»

— Ти п’яний, Юрку, — говорив Чорний, розмахуючи автоматом. — Іди, проспись. До полонених не можна: Чапка заборонив.

— А я волію поговорити з ними, — затято твердив Юрко. — І ти мені не забороняй, чуєш?

Ковальов і Усов затамували подих.

— Не пущу! — заволав Чорний і з силою відштовхнув Юрка. Той похитнувся і важко сів на ослін. — Якщо полізеш, уб’ю.

Хлопець з ненавистю подивився на Чорного і криво усміхнувся.

— Уб’єш? Вбивай! Стріляй! Це ти вмієш. Особливо з-за рогу. Ти й Наталю вбив, звірюко. — Юрко грізно підвівся і раптом голосом, в якому бриніли лють і невиплакані сльози, гукнув: — За що вбив? Відповідай!

Очі в Юрка палали. Здавалося, що вогонь, який довго жеврів усередині, нарешті вирвався на волю. Чорний зайшов за стіл і, наставивши автомат, просичав:

— Я тобі відповім, щеня. Тебе теж давно вже пора рішити, як і твою Наталку. А вона у мене перед смертю потанцювала…

Далі сталося те, чого не ждали ні Ковальов з Усовим, ні сам Чорний. Мов божевільний кинувся хлопець до стола, схопив важку сулію і з силою вдарив Чорного по голові. Той глухо зойкнув і замертво повалився на підлогу. Юрко одразу витверезився, сів на лавку, налив великий кухоль самогону і одним духом випив. Потім оглянувся і, махнувши рукою, гукнув:

— Виходьте, хлопці!

Ковальов і Усов перезирнулись, підійшли до столу. Юрко двома помахами ножа перерізав мотузки на їхніх руках.

— А тепер давайте вип’ємо, та й валяйте до своїх, поки наші не повернулись. — Юрко потягнувся до пляшки. Ковальов підняв з підлоги автомат убитого і одразу відчув себе впевненіше. Хлопець, п’яно посміхаючись, дивився на нього.

— А де наш товариш? — спитав Ковальов.

Юрко показав рукою на двері.

— Там… Рішили вони його, замучили.

Ковальов і Усов кинулись у кімнату. Там на підлозі лежав Степан Луценюк.

— Ех, Стьопо… — зітхнув Ковальов, схилившись над убитим. Усов прикрив мертвого піджаком і промовив:

— Прощай, друже! Поплатяться бандити за твою смерть. Ой поплатяться…

Солдати, вийшли з кімнати. Треба було поспішати: кожної хвилини могли повернутися бандерівці.

Ковальов хотів було спитати у Юрка, де вихід, але він вказав його сам:

— Он у ті двері. Йдіть через поляну праворуч, туди, на Рудне, — і хлопець знову потягнувся до пляшки.

Сержант і солдат завагалися. Усов уже встиг озброїтись автоматом і гранатами, які він знайшов у схроні.

Ковальов поклав руку Юркові на плече:

— Ходімо з нами, — сказав він тихо. — Ми ще помстемося за Наталю.

— Ні, — п’яно хитнув головою Юрко.

— Тебе ж Чапка уб’є.

— А він не дізнається. Я піду звідси. Подумає, що ви Чорного порішили.

— Все одно тобі тут нічого робити, Юрку. Ходімо! Радянська влада зла не пам’ятає, якщо до неї з відкритим серцем. Повір мені!

— Вірю. — Юрко встав, очі його блиснули. — Тільки не піду я з вами, багато в мене гріхів перед Радянською владою.

Що було робити? Взяти Юрка силоміць? Але п’яного хлопця тягти лісом неможливо. Ковальов і Усов вирішили йти самі і вибралися з підземелля.

Солдати пішли, і в схроні стало тихо, як у склепі. Юрко сидів на лаві, наче неживий. Він не пам’ятає, скільки часу минуло, поки, нарешті, підвів голову, в якій аж гуло від сивухи. Противно рипнула лава. Юрко схопився, похитнувся і не озираючись виповз із схрону. Надвечір він був на хуторі. Тут його й наздогнав Чапка. Розмова була