Ігор Михайлович Забєлін - Долина Чотирьох Хрестів

людей», які нібито живуть на Півночі. Різні варіанти легенди добре відомі вченим-етнографам, але ніхто цим легендам не вірив…

— Чому?

— Ви знаєте, пояснити це можна тільки курйозом, — Дягілєв соромливо посміхнувся. — В історії науки це не єдиний випадок, але все-таки… Бачите, вчені вирішили, що легенди про «земляних людей», зв’язані з легендами про мамонтів, і на цьому заспокоїлись…

— Про мамонтів? — здивувався Берьозкін.

— Угу. Це такі вимерлі слони, — пояснив Дягілєв (якщо ми не чули нічого про «земляних людей», то й про мамонтів могли не чути, так, напевно, подумав він).

— Я добре знаю, що таке мамонти, — Берьозкін промовив це так, ніби був особисто знайомий з одним із них. — Але ж мамонти — не землерийки, вони не під землею жили, а на землі!

В погляді Дягілєва знову промайнуло співчуття.

— Так, мамонти не землерийки, — м’яко сказав він. — Вони справді жили на землі, живилися травою. І все-таки слово «мамонт» у перекладі означає «земляний кріт».

— У перекладі з якої мови?

— З естонської, як це не дивно; а до естонців це слово потрапило від якихось стародавніх племен. Але не тільки естонці вважали мамонтів земляними тваринами. Стародавні китайці по-різному називали мамонтів; деякі назви, наприклад, «фін-шу» чи «ун-шу» означають «миша, що заривається в землю». Ненці називають мамонта «яхора», тобто «земляний звір». Земляним звіром вважали мамонта майже всі сибірські народи. Вони гадали, що мамонти блукають під землею, прокладаючи собі шлях бивнями, і гинуть відразу ж, як тільки потрапляють на свіже повітря або денне світло. Тому, — так твердять легенди, — ніхто й ніколи не бачив живого мамонта. Справді, мамонти були сучасниками доісторичної людини, і до нас дійшло багато наскельних зображень цієї тварини. В легенди пізніших часів потрапили вже вимерлі мамонти, доісторичні… Ви, звичайно, знаєте, що мамонти жили в зоні вічної мерзлоти, а у вічномерзлих ґрунтах зберігаються і трупи тварин, і трупи людей. Минулого століття нетлінним знайшли в могилі труп «грішника» Олександра Меньшикова, сподвижника Петра Першого, і серед церковників це викликало неабиякий переполох.

— Ми про це читали. Але при чому тут «земляні люди»? — перебив я Дягілєва.

— Зараз усе зрозумієте! Поряд з легендами про мамонтів, у сиву давнину виникли й легенди про «земляних людей», мисливців за мамонтами, так званих коссів. Їх уявляли одноокими велетнями, а за останки коссів, очевидно, вважали кістки тих самих мамонтів, особливо черепи: без бивнів вони нагадують людські, але мають один наскрізний отвір (очні ямки майже непомітні)…

Це зацікавило нас, і ми з Берьозкіним почали слухати уважніше…

— Я спеціально зайнявся цими легендами, і незабаром мені пощастило зробити цікаві висновки. Більшість учених вважали, що розповіді про коссів такі ж фантастичні, як і легенди про підземних слонів, і пояснюються вони примітивністю логіки стародавніх людей якщо є під землею звірі, то хтось же повинен полювати на них… Я поставився з більшим довір’ям до легенд і після детального аналізу зробив висновок: якісь дуже давні сказання дійшли до нас уже в переробленому вигляді. Незабаром у мене вже не лишалося сумнівів щодо існування на півночі племен коссів — ідолопоклонників, дуже високих на зріст людей, які жили в землі (напевне, в землянках). А потім косси зникли. Як і чому — встановити по легендах я не міг. Та коли до сибірських народів, а потім і до китайців дійшли відомості про мамонтів, які нібито жили під землею, то в легендах вони переселили під землю і коссів, перетворивши їх у фантастичних істот, які, подібно до мамонтів, не виносять денного світла й свіжого повітря… Отже, легенди про мамонтів і легенди про «земляних людей» злилися у свідомості людей в щось єдине порівняно пізно, а раніше вони існували окремо…

— Дуже цікаво, — сказав я. — Але для чого вам потрібен хроноскоп?

— Кілька днів тому ми знайшли «земляних людей».

— Дивина! Де ж ви їх знайшли?

Я розумів, що археологи знайшли сліди стоянки цих людей, можливо, їхні останки, предмети домашнього вжитку чи культу, але в моїй уяві мимоволі мелькнула фантастична картина: серед криги безіменний острів, зігрітий підземним теплом, на ньому мирно живе доісторичне плем’я…

— На узбережжі Чукотського моря, — відповів Дягілєв на моє запитання. — В районі мису Шмідта. Ми вели розкопки на місці неолітичної стоянки, і раптом… Розумієте, несподівано скеляста стіна горба зсунулася, і ми побачили вхід у підземелля. Звичайно, користуючись археологічними методами, ми зуміємо багато дечого зрозуміти самі… Але до цих предметів поки що ніхто, не торкався, і, можливо, ваш хроноскоп зуміє поновити події далекої минувшини наочніше і яскравіше, ніж ми, археологи…

— Письмові пам’ятки є? — запитав Берьозкін.

— Поки що знайдено лише предмети матеріальної культури, та й взагалі письмові документи мало ймовірні…

— Досі нам тільки один раз доводилося мати справу з предметами, — сказав Берьозкін. — Документи ми вже навчилися піддавати хроноскопії, але предмети…

Дягілєв вирішив, що саме ця обставина бентежить Берьозкіна, і почав умовляти його, але я добре бачив, що саме відсутність письмових документів найбільше влаштовує мого друга: для хроноскопа відкривалося нове поле діяльності.

— Адже мова йде про цілий народ, якого вже немає! — гаряче переконував археолог. — Зрозумійте, про цілий зниклий народ!

— Я згоден. Але не знаю, що скаже Вербинін, — кивнув Берьозкін на мене.

Це було тактичною хитрістю з його боку! Звичайно, ми ніколи