Ігор Михайлович Забєлін - Долина Чотирьох Хрестів

не висловлювали при сторонніх власних думок, не домовившись спочатку про все між собою. Отже Берьозкіну дуже хотілось зайнятися розслідуванням: я бачив, як він йорзає на стільці і винувато поглядає на мене.

— Вербинін теж не заперечує, — відповів я, великодушно прощаючи другові порушення правила.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

в якому ми з хроноскопом прибуваємо в район мису Шмідта, але оглядаємо підземний храм коссів без допомоги хроноскопа.

Хроноскоп, як і раніше, був у вертольоті, — демонтувати його Берьозкін не встиг, — і в Анадирі ми затрималися рівно стільки часу, скільки потрібно було, щоб уладнати всі формальності. Надходила осінь, ночі на Чукотці стали справжніми темними ночами, проте в район мису Шмідта ми прибули завидна і ще в повітрі побачили невеликий експедиційний табір археологічної партії — кілька палаток майже біля самого берега моря, синій димок вогнища і людей, які махали нам шапками. Дягілєв, виглядаючи у віконце, радісно посміхався і теж махав рукою, хоча ніхто не міг цього бачити. Я трохи хвилювався — як завжди перед початком нової важкої справи, а Берьозкін похмурнів і насупився — він знав, що від хроноскопа сподіваються чудес, боявся, що прилад не виправдає занадто великих надій і наперед скептично настроювався і сердився на тих, хто міг би покритикувати його дітище…

Вертоліт опустився в центрі табору, викликавши хвилю обурення у цілої зграї собак. Дягілєв кинувся відчиняти дверцята, я пішов за ним, а Берьозкін лишився біля хроноскопа. Пілот і штурман уже знали звички мого друга і, проходячи повз нього, тільки посміхнулися. Зате Дягілєв, як гостинний господар, намагався витягти мого друга з вертольота. Та це йому не вдалося: виявилося, що Берьозкіну треба негайно оглянути хроноскоп. Він приєднався до нас години через півтори — про його наближення до палатки сповістив дружний гавкіт собак.

Вранці ми пішли оглядати храм коссів — «земляних людей» із стародавніх китайських легенд. Ще звечора археологи ретельно закрили вхід до підземелля, щоб туди не проникло тепле денне повітря і не підтанули стінки. Вхід відкрили при нас. Я побачив чорний отвір, з якого несло вогким холодом.

— Підтавати починає, — стурбувався Дягілєв. Він засвітив ліхтар і спритно скочив у підземелля. Я — за ним. Морок у підземеллі був такий густий, що яскравий промінь ліхтаря тонув у ньому, не дістаючи до протилежної стіни; та це могло пояснюватись ще й розмірами підземелля. Світло, проникаючи через вхідний отвір, змішувалося з мороком, ставало сірим і губилося в двох кроках від входу. Дягілєв спрямував промінь ліхтаря на зовнішню стіну.

— Частина її штучна, — пояснив він. — Косси ретельно замурували вхід до підземелля, а ми відкриємо його, зруйнувавши перемичку. Підземелля постраждає, бо підтане мерзлота, але ми встигнемо все оглянути.

Дягілєв знову спрямував ліхтар в глиб підземелля.

— Дивіться.

Промінь світла заметався в мороці і раптом вирвав з пітьми гігантську потворну голову. В мене аж мурашки побігли по спині. Промінь повільно поповз униз. Голова зникла в пітьмі, зате я побачив масивний тулуб із складеними на животі руками.

— Ідол, — сказав Дягілєв.

Світло ковзнуло на долівку, і в промені несподівано засріблилася якась фігура.

— Собака, — пояснив археолог. — Їх тут два. Ми вилізли із підземелля.

— Починайте, — наказав Дягілєв своїм помічникам. — Ламайте перемичку.

Години через три на місці вузького отвору вже був широкий вхід, і вперше за кілька століть денне світло залило все підземелля. Воно було завдовжки коло чотирнадцяти, завширшки — майже шість, а в висоту досягало трьох з половиною метрів, стіни, долівка, стеля — все ретельно вирівняно, всі виступи стесані, тільки в двох місцях ми знайшли напливи, та вони, напевне, виникли пізніше, вже після того, як косси замурували підземний храм.

Ідола витесали посеред храму, голова його майже впиралася у стелю. Отже, його висота становила щонайменше три метри, при ширині плечей — півтора метри. Він сидів на схрещених ногах, як і майже всі інші зображення святих у азіатських народів. Обличчя ідола було широке, вилицювате, з важким масивним підборіддям, опущеним на груди, очі прорізані косо, як у людей монголоїдної раси. Дивився ідол прямо на північ, в напрямі моря. Біля ніг його лежали два великих собаки, але не вирубані з мерзлого ґрунту, як сам ідол, а справжні. Їх убили косси і поклали так, наче собаки дрімали біля ніг свого повелителя — ідола. Іній вкривав їх густим шаром, і здавалося, що це казкові срібні собаки. Під струменями теплого повітря іній почав згортатись, танути, й незабаром красиві срібні пси перетворилися в трупи звичайнісіньких північних собак.

Уважно оглядаючи підземний храм, ми знайшли ще невелику кам’яну сокиру, насаджену на дерев’яне топорище.

Настрій у археологів був урочистий, і вони жваво обмінювалися враженнями й думками, а ми з Берьозкіним з кожною хвилиною насуплювалися. «Звичайно, цікаво бути присутнім при науковому відкритті, — думали ми, — але при чому тут хроноскоп і хроноскопія? Чим зможемо ми