Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

що кому пан Шпитко був винен, яку комерцію і з якими купцями укладено, і скільки якого товару повинно бути на складі. Отже, в книзі все до лота і гроша було обчислено.

На стіні, недалеко від письмового стола пана Геліаса, була прибита копилка і,з щілинкою для вкидання грошей, а на ній було написано: «Урбанкові до Падуі».

У копилку кидали гроші не лише пан Геліас і пан Шпитко, але, на їх умовляння, також купці, і міщани, і пани, що приходили до крамниці, вкидали туди часом то орлик, то злотий, то гріш, а коли траплявся якийсь великий пан, що платив свої рахунки в крамниці або задоволений був справою, то і червоний злотий падав у щілинку копилки між мідяків і срібла.

Не так легко доводилося мені опановувати все, що від мене вимагалось, щоб не їсти даремно хліба пана Ярослава. Спочатку я лише замітав крамницю і контору, чистив аптекарський посуд, тиглі, колби, потім звеліли мені ходити до складу в індермах помагати вантажити товари та відправляти дешевші речі, і тільки, коли я більше підучився, що, богу дякувати, мені давалося легше, коли вже я розумівся на вазі, то став добре розрізняти, що таке вага гданьська, вроцлавська і нюрнберзька, що таке лашт, камінь, квінтал, безмін, ока турецька, шіффунт, гривна; всі ці ваги вживаються у львівській торгівлі, бо тут і німець, і італієць, і англієць, і турок торгує, а кожний по своєму важить і по своєму платить: той червінцями венгерськими, той цекінами венеціанськими, той аспрами, піастрами, той злотими, той леями і так далі, отже добре треба помізкувати, поки перерахуєш усе це на однакову монету. Потім я вже і в крамниці допомагав і знав, скільки який товар коштує, сам я вже тямив, що продати і як треба записати. В цьому мені не стільки пан Геліас, бо він ніколи не мав часу на це, скільки Урбанко допоміг. Той, бувало, сидить зі мною в комірчині до пізньої ночі та вчить мене правильно писати та рахувати.

Пан Геліас знав про мене все, бо я мусив йому про все розказати, тільки про Семена, Кара-Мордаха і залізну коробочку промовчав, тому що завжди пам’ятав присягу. Знав пан Геліас і жалібну історію мого батька, про якого я не міг забути ані на хвилину, ще сподіваючись, що він повернеться або що я його живого знайду десь у поганській неволі і викуплю. Школяр навіть ходив зі мною кілька разів до пана Криштофа Жеребковича довідатися, що сталося з тим караваном, з яким поїхав мій батько до турків. Але пана Криштофа не було у Львові: він як «королівський посланець» саме поїхав до Стамбула і не швидко мав повернутися, а його заступник тільки жалю мені додав, «бо, — сказав він, — як же твого батька відшукати, коли на той караван у Родопських горах, або, як тамошні болгари кажуть, на Деспотовій Планині, напали розбійники, забрали товар, а хто не втік, того на турецькі галери продали».

А я все таки не втрачав надії, що поїду до турків і розшукаю батька. У Львові я багато наслухався про людей, які половину свого життя втратили в ясирі у поган, а все таки повернулись додому — мені навіть показували їх; багато бачив я тут купців, що їздили торгувати за моря і гори і повернулись додому живі здорові; чимало турків торгували своїми товарами на львівському ринку. Отже, те, що мені недавно здавалося ще справою неймовірною і майже чудом, я готовий був тепер здійснити, бо мав сміливе серце, тільки б трапилась яка небудь нагода та коли б грошей заробити.

Тих, що бували в Туреччині, я розпитував про людей, про дороги і тамошні звичаї, благав пана Геліаса поговорити з баришниками і міськими перекладачами, бо він знав кожного, хто приїхав з турецького краю до Львова або вибирався туди. Як тільки випадала в мене вільна хвилина, я бігав між вірмен і питав, і наслухував, чи не прийшов який караван або чи не відходить, так що мене вже знали через це у Львові і не один тут висміяв, навіть вилаяв мене.

Пан Геліас не раз балакав іпро мене з паном Ярославом, і хоч обидва вони вважали мрї наміри запалом молодого серця, все-таки, як мені здавалося, в душі хвалили, що рвуся в далекий світ не тільки з цікавості, а й щоб виконати обов’язок сина. Якось, одного дня, коли ми перебирали товари в індермаху, пан Домінік зовсім несподівано сказав.

— Ганусю, можеш мені позаздрити. Я підслухав, що пан хоче послати мене в Туреччину по товар, не знаю тільки, чи цього року, чи найближчої весни.

Я аж підскочив до нього і зачав благати:

— Пане Домінік, якщо маєте брати якогось помічника, то візьміть мене з собою!

— Я радо взяв би тебе замість іншого помічника, — каже пан Домінік, — бо без помічника пай Ярослав, певно, мене не відправить, але це не від мене залежить, та навіть і говорити тобі про це не годилося. Отож, і словечком не обмовся нікому, що я тобі сказав, бо пан розгнівається. Чув я також, що незабаром і пан Захнович вибирається до турків, правда, тільки до Добруджі по коні, але, напевне, поїде в тому ж каравані, якого повинен вести пан Арменак.

Я вже й роботи гаразд не міг докінчити; слова Домініка так перевернули все в моїй полові, що я раз у раз помилявся на товарі і, наче сліпий, мацав руками паки і міхи. Коли ми закінчили, Геліас покликав мене до контори, де і пан Ярослав був, взяв мене за руку, підвів до письмового столу і показав на стіну. Дивлюсь, біля копилки Урбанка прибита вже друга така сама копилка, і на ній напис: «Ганусеві до турків».

У мене аж сльози з’явилися на очах від щирої вдячності. Я підбіг спершу до пана Шпитка, потім до пана Геліаса і обом поцілував руки, насилу втримавшись від того, щоб не просити дозволу їхати з Домініком. Певно, так і зробив би, якби не обіцяв панові Домініку мовчати про те, що він сказав мені допіру.

— Треба тобі,— говорить тим часом