Галина Василівна Москалець - Мій Близький і Далекий Схід

світло, і знаєш, що той, хто не має сина, їсть глину і п’є воду з калюжі, й сидить в кутку, оповитий павутинням. Але й тому, хто має лише одного сина, не набагато краще. Якби Енкіду про те знав в Уруку, то не гнівав би Гашанну, а придбав би собі родину. І якби знав про це в степу, де вільно бігав з газелями і онаграми, не покинув би степу, бо душі тих, хто помирає в степу, залишаються там, в стеблах очерету.

Виходить, ми з пастухом Ніргабом загнали дикого вільного Енкіду в пастку, і тільки володар ме, великий Ан, може про це судити неупереджено. Бо йому байдуже, хто живе на землі, аби лиш та не була порожньою і тихою. Йому однаково любо чути бряжчання сокир, скрегіт плуга, передсмертний крик птаха і плач новонародженого. Чим далі бог від землі, тим краще йому судити про те, що на ній відбувається. Якби його ме сягнули людей неспотвореними, не через уста безлічі богів та їхніх жерців, не проходили крізь хмари й суховії, тоді народ чорноголових пізнав би істинну Справедливість, дізнався б, що таке життя і що таке не-життя, і що душа людини тужить і нудиться під землею.

Мовила це Шамхат і відчула великий страх, наче ці слова вклав хтось в її безтілесні уста, уста її душі, й заболіло у неї серце, бо вона знову мала серце. Уту дав їй серце, щоб воно тужило-озивалося за братом її Енкіду, і тією дівчинкою, яка загинула через золоту шпильку з рожевою квіткою, яка могла бути її дочкою, за тими дітьми, яких вона виносила й народила, але відвернулась, щоб не полюбити. Уту дав їй руки, щоб вона вирвала із землі жмут трави, забарвила їх зеленим соком. А тоді повіяв вітер, спершу слабкий, потім сильніший. Він шелестів травою, а далі почав пригинати дерева, і врешті закружляв довкола Шамхат. «Чого я боюсь? — подумала вона. — Я пізнала все, що є у світі живих, і в світі мертвих, і якщо боги Гашанна, Нанна і Уту дали мені всі частини тіла, крім голови, то я їх не просила про це. Я не звикла до цього нового тіла. Воно таке легке, що вітер може вирвати з нього душу. Вітер-Мулліль. Це прийшов до мене Мулліль, покровитель святого міста Ніппура, і я маю йому що сказати».

Шамхат звертається до Мулілля

Муллілю, серце Ніппура, володарю життя і смерті, Цапе-вожаку Неба-Землі, Велика Ріко, що дає життя і забирає, вислухай діву Шамхат, котра за життя була блудницею в Уруку! Як травинка хитається на вітрі, так і я хитаюсь від твого подиху. Я ділила ложе з володарями, воїнами, купцями і пастухами, і не сміла затриматись в жодному домі, не сміла залишити при собі дітей, аби після мого відходу вони пам’ятали про мене. Тіло моє вкинули в Ріку, знявши з нього одежу, і воно відділилось від моєї душі, і, не маючи куди подітись, я вирушила за ним. А потім я опинилась не березі серед душ старців і невинно убієнних, і всі вони блукали, щоб востаннє глянути на свої тіла. Далі прийшов Писар мертвих з учнем і повів мене геть від ріки у Країну без вороття, і побачила я, пройшовши через прохід у стелі, диво-дивне: браму посеред площі, створену руками богів. Я не сміла увійти через неї. Вона сама взяла мене до себе. А тоді я опинилась у чудовій квітучій долині з пагорбами, на яких паслись ягнята, телята й козенята, у долині, де росли сім по сім трав і дерева, обтяжені плодами. Та не мала я тіла, щоб скуштувати плоду, не могла торкнутися трави, обійняти біле ягнятко. Усе було не так, як розповідав брат мій Енкіду, повернувшись на мить з Країни без вороття, коли увійшов у сон Більґамеса. Тоді я збагнула, що ті, хто не має чим заплатити за похорон, хто відходить неоплаканий, мають особливу долю.

Я відчула близькість богів, бо це місце гідне їхнього перебування, й наважилась до них заговорити. Спершу я озвалась до Гашанни, доньки Ана, котра благословляє жінок народжувати, а воїнів — убивати ворогів Країни шляхетної мови, і нічого не просила у неї. Бо все, що я мала, вона мені дала. Кожна жінка є відображенням Гашанни. І мати Урука одягнула ноги моєї душі тілом.

Далі я озвалась до Нанни-місяця, який був свідком моїх зустрічей з чоловіками, і розповіла йому те, чого він не міг бачити, щоб він міг судити про мої вчинки і вчинки Енкіду. І він налив плоттю мої стегна і лоно.

Після цього я звернулась до Уту-сонця, наймилосерднішого серед богів, заступника енсі Більґамеса й розповіла йому, як Енкіду призвичаювався до людей, і що з того вийшло. Щоб він розсудив, чи вийшло з того добре чи зле. Я навчила його горнутись до жінки, як до сестри і матері. Але я не вчила його вбивати. Цього навчив Енкіду герой Більґамес, правитель Урука. Вбивати звірів, полювати на них. Я думаю, тут не обійшлось без Гашанни. Вступаючи у священний шлюб з царем Урука, вона посилає дощ. Хіть її нестримна, сила її нездоланна. Вона відбирає у жінок чоловіків, у матерів — синів. Вона прагне рукою життя пригорнути світ, а рукою смерті — знищити його. Якби урукські жінки брали з неї приклад, земля б потонула у вогні й воді. Якби чоловіки брали приклад з енсі Більґамеса, Урук опустів би, і люди його забули б обличчя матері й слова батька.

Муллілю, сила твоя незмірна, гнів твій шляхетний, ти — наймогутніший з Ануннаків, однак і в тебе я нічого не проситиму. Серце, що дав мені батько Уту, поволі б’ється, і не бажає воно повертатись у наземний світ, до Уруку, бо ніхто не прийде сюди замість мене, та й не звикла я, щоб подих життя віддавав хтось за мене. Нехай мене слухають боги, а не люди.

Не чує моє