Галина Василівна Москалець - Мій Близький і Далекий Схід

це не сховалось, як на очах дикого чоловіка виступили сльози. А це означало, що в ньому прокинулась мудрість. Лице його посвітліло, наче ти, Уту, кинув на нього погляд, хоч на той час ти дивився на обличчя мертвих.

— Мабуть, це правда, моя Шамхат, — нарешті мовив Енкіду. — Я не знав, що у мене могли бути батько й мати. А коли взнав, серце моє огорнув смуток.

«Тільки й боги у нас є, — подумала я з болем. — Без краси і вміння я нікому не потрібна. Якщо Енкіду не поладнає з Більґамесом, горе мені!»

І я сказала якомога спокійніше:

— Завтра ми підемо звідси, обіцяю. Але треба віддячити цим людям, які навчили тебе їсти хліб і пити пиво. Вони пам’ятатимуть про тебе довго-довго. Людина живе стільки, скільки про неї пам’ятають. Це — найкращий і, здається, єдиний спосіб продовжити собі життя. Люди бояться забуття більш за все на світі.

На обличчі Енкіду майнув подив. Правду кажучи, я й сама не розуміла, як це боятися забуття. Я боялась злиднів, падіння, старості більше, ніж смерті. Ти знаєш, батьку Уту, що герой Більґамес зумів подолати в собі тілесну буйність, що знесилювала Урук, і страх перед лісом, де жив демон Хувава, лісом, який не обійдеш за сто днів, бо з ним був брат його Енкіду. І що всі його вчинки мали за мету подолати смерть. Але чи мав якусь мету Енкіду?

Непокірливий смерті Більґамес, один ти, Уту, захищав його перед Аном і Муллілем, і пожертвував ради нього Енкіду. Та я не дорікаю тобі, Боже. Для Урука краще, щоб ним правив Більґамес, син богині й героя Луґальбанди, той, хто звів найміцніші на світі мури і сам клав цеглу: на спід — випалену в печі, зверху — висушену тобою, Уту[65]. Ти й так зажив собі клопотів, підтримавши Більґамеса в його поході за кедрами. Думаєш, я не знаю, що все, що діється на землі, є відображенням неба, і все, що суперечить священним ме, мусить бути виправлене у той чи інший спосіб?

Так-от, це було вночі, і навіть Нанна-місяць того не бачив, бо перебував на той час в іншому місці. Можливо, на раді богів. Але чомусь тепер це видається мені дуже важливим. Отож, я сказала Енкіду:

— Прожени, моє серце, левів і шакалів! А коли зробиш це, повертайся скоріш до мене, щоб я могла прийняти твій подих, а ти — мій. Бо коли ми прийдемо до Урука, все буде по-іншому. Якщо Більґамес полюбить тебе, як брата, і скаже мені: «Діво Шамхат, ти не повинна стояти межи мною і Енкіду», то я змушена буду послухати його, адже він — цар.

Тоді Енкіду встав і мовив:

— Гаразд, серце моє, я зроблю це для тебе, і для добрих людей, котрі навчили мене їсти хліб і пити пиво із глека.

І вже був би зник у темряві, як я нагадала:

— Брате, візьми з собою сокиру, коли йдеш проганяти левів і шакалів!

Той обернувся:

— Навіщо, Шамхат? До братів не йдуть з сокирою.

— Ти тепер людина. Ти їси хліб, п’єш пиво, мастиш своє тіло олією, вдягаєшся в одежу з вовни. Люди тепер твої брати!

— І ті, й ті — мої брати й сестри.

— Це суперечить небесним законам.

— Еге ж, — засміявся Енкіду, — може, Енліль нашле на мене потоп?

Я повернулась до шатра, яке віддали нам пастухи, і лягла, розмірковуючи над тим, що Енкіду надто мудрий, щоб жити серед людей. Може, премудрість зійшла на нього просто від Ана, без посередництва жерців-хранителів Променів. А чи взяв він її від звірів? Хіба ж тварини не відчувають наближення бурі, а від смерті намагаються сховатись у темний куток?

Тепер я думаю, як Більґамесу було важко жити серед людей, і як прагнув він сховатися в небесному домі Ана. Тільки там він би вдовольнив своє самотнє серце. Тому ви й послали йому Енкіду, зліпивши того з глини над прірвою, бо в Уруку не знайшлося мужів, гідних стати поруч з ним. Боги вважали Енкіду глиняною лялькою, котра не мала душі, і їм не збагнути нашого жалю за втратою нашого брата. Хіба може це збагнути володарка Гашанна, яка кинула садівника Ішуллану[66] й послала демонів ґалла[67] за пастухом Думузі? Хіба може збагнути це Мулліль, повелитель вітрів, котрий винищив людей потопом? Лише ти, Уту, світло справедливості, заступився за мене й Ніртаба, коли, лежачи на смертній постелі, Енкіду наслав на нас страшні прокляття, які руйнували основи, виривали хліб з наших уст, робили нас посміховиськом Урука. Ти відвернув прокляття Енкіду, але вони повернулись до нього, бо все вимовлене, що не досягнуло мети, повертається назад в уста і затруює кров. Ох, батьку, навіщо ти це зробив? Хай би Енкіду нас прокляв, може б, йому стало легше. Живим він бачив царство Нерґаля і Ґашінґаль, хто міг би таке витримати? Ти ж такий милосердний, приносиш небіжчикам