Галина Василівна Москалець - Кожен день – інший. Щоденник

все-таки випросив у Бога шматок Раю, на якому і вчився господарювати. Бог дав йому рискаль і мотику для обробітку. Отже, праця коло землі благословенна Богом і водночас є покутою за гріхи.

Я також створювала сади. Вони були далекими від досконалості, але плоди їхні смакували мені найбільше. А в дійсності мені доводилось оплакувати кожне дерево, яке всихало або його зрізали, щоб не заважало. Приїжджаю до села — немає сливи, немає вишні. Горіх, який я посадила разом з татом, повалила буря. А молоді деревця, знаючи про долю своїх попередників, ростуть абияк — кволі й покручені.

Розмірковувати над цим — все одно, що плести нескінченне плетиво і жити у світі, де не існує пір року. Не падає дощ і сонце не гріє.

20.03.2012

Відмерлі клітини

Земля така суха, що нічого не проростає. Я ніколи не бувала цієї пори на Личаківському цвинтарі: ще не прибрано, усюди повно сухого листя. Ми згадували тих, хто відійшов, коли надибували їхні могили. Колись я не знаходила жодного знайомого імені, тепер вони чи не на кожному кроці. Але просто знайомі, з ким майже не спілкувалась, бачила раз чи два в житті. Цього замало, аби відчути гіркоту втрати. Але коли спиняєшся, то тебе наповнює порожнеча, а в куточку павутиння провини. Відмерлі клітини живого організму — ось що таке цвинтар. Які б пишні пам’ятники і багатослівні написи їм не присвячували.

22.03.2012

Америка

Навіть люди-машини чи люди-рослини в тому середовищі, що називається так велично «Життя», іноді бувають дуже складними. Пізнавати їх потрібно дуже довго, так довго, що може забракнути часу. А що вже казати про людей, у яких майже відсутні рослинні чи мехнічні компоненти… Ми бачимо лише берег континенту, а не те, що в його глибині. Та навіть берег постає щоразу в іншому ракурсі та іншому освітленні, доки корабель гойдається на хвилях.

В чужій країні зустрічаєшся з людьми і, знаючи, що більшість із них бачиш вперше і востаннє в житті, відчуваєш смуток від того, що розлука неминуча. Намагаєшся втримати їх, обмінюючись адресами, телефонами, візитівками.

А тим часом Америка — поруч. Та Америка, яку ми вже, здавалося б, відкрили. Та, виявляється, за ніч чи день берег змінився до невпізнання.

24.03.2012

Старе-мале

Я ніколи не можу зрозуміти дорослих, які змушують дітей грати у фільмах, де багато насильства. Таких фільмів дедалі більше: діти-привиди, діти-жертви, діти самогубці. Що відчувають діти, які грають ці ролі, чи здатні вони відрізнити реальність від вигадки? А є ще конкуренція, амбіції, спокуса грошей і успіху. Так рано ставати ницими, а отже, дорослими. Ніхто не простежує їхньої долі згодом. Коли я бачу розмальованих десятирічних модельок, співачок, всіляких міс, то починаю розуміти, звідки такий спалах педофілії у світі і чому так процвітає дитяче порно, з яким намагаються боротися відповідні структури. Однак їм не впоратися з бізнесом, який диктує попит на цей товар. Це все одно, що боротися з алкоголізмом і продавати алкоголь.

Дедалі більше людей мріють, щоб їх забрали літаючі тарілки від усього цього.

26.03.2012

Осине гніздо

Я все відходжу кудись далі напевно й через те, що діється довкола, викликає все більшу відразу. Це виглядає як потік асоціацій з минулим. У письмі — кодові образи, які, здавалось, мали би дати поштовх до розуміння і стати символами. Як, наприклад, осине гніздо в покинутому й зруйнованому будинку. Я передбачаю собі читача-співрозмовника, що непомітно сам стає творцем, створюючи вже іншу книгу. Так у Кутзее часом за одним текстом йде розповідь про ту саму подію. Але це не варіант сюжету, а інше бачення. Наче паралельний світ.

Я сама вже як те осине гніздо в нікому не потрібній книзі. Ніхто не знає, що там усередині, тому намагається позбутися його дистанційно, не торкаючись руками. Але хто там стане зазирати в старий, понівечений часом будинок…

27.03.2012

Світ, що не змінився

Чотири дні залежності від погоди. Залишаю на ніч відхилену штору, щоб вранці побачити, чи не сильно гойдається віття дерев, чи не вкритий дах прибудови снігом. Вітер не дасть мені зійти на гору, а сніг — згрібати торішні бур’яни. Я ще не знаю, що по обіді може визирнути сонце і настати справжня весняна благодать. Ой рано я приїхала. Не можу зігрітись у хаті, де дме з-під підлоги. Така дошкульна ця весна. І від посухи нічого не росте, тільки перші квіти мати-й-мачухи розквітли, а по жимолості й ружах не скажеш, чи пережили вони зиму, чи ні. Таке розчарування, його я розбавила втіхою від тиші,