Марек Краєвський - Еринії

Крендель, посипаний сіллю (прим. ред.). ">[22] розхвалював свій товар. Чиясь дитина верещала у візочку й не давала заколисати себе чимраз більше роздратованій няні. Попельський відсунувся від пакунка якнайдалі й ліг на живіт. Простягнув руку до коробки й ледь відхилив її накривку. На щастя, не помітив жодних дротів, отже, це була не бомба. Він трохи підняв голову, а тоді, сівши по-турецькому, відкрив коробку. У ній був його старий, ретельно випрасуваний одяг, у який він сам колись одягнув п’яного Валерія Питку. Під костюмом була лляна ганчірка, у яку загорнули взуття. Вичищені до блиску черевики з першокласної крамниці «Дербі», котрі сягали вище кісточки. Щонайкращі для піших мандрівок. Або, щоб податися в них на прощу до Ченстохови, як присягався зробити Валерій Питка. Але цієї обітниці він не дотримає, бо гадину не буде забито. Убивця його онука сидітиме в теплі, дрочитиме в кулак, його годуватимуть і обпиратимуть, а якогось дня він знову отримає перепустку, щоб податися на інше подвір’я, сповнене веселого дитячого гамору.

Попельський уже знав, що з його безсонням не впораються навіть порошки кузини Леокадії. Зате йому були відомі інші ліки. Ними було певне рішення, а точніше кажучи ― телефонна розмова.

За хвилину він стояв біля апарата й говорив з телефоністкою хрипким від нікотину голосом:

― Будь ласка, Винники, номер 23.

XIV

Анатоль Малецький зітхнув і прокинувся з неглибокого сну, сповненого дивних видінь. Звук, що вирвався з його вуст, був схожий на стогін від переляку або задоволення. Страх пояснювався тим, що йому снилася якась велика, темна й жахлива постать, що стояла біля його ліжка й нахилялася над ним. Та коли вона скинула із себе плаща, виявилося, що це молоденька гола дівчина. Малецький аж застогнав від задоволення. Тоді з його горлянки вирвався цей незрозумілий звук, і він відразу прокинувся. Довкола хропли інші пацієнти. У коридорі, де був сестринський пост, світила тьмяна лампочка. Шибки високого вікна шмагало віття дерев.

Малецький ворухнувся на ліжку й відчув величезне збудження. Засунув руку під ковдру, рот наповнився слиною. Ураз у палаті спалахнуло світло ліхтарика. Малецький зітхнув і розчаровано витягнув руку. Світляна пляма зростала й, нарешті, досягла його ліжка. За декілька секунд у дверях з’явилася велика тінь, яка збільшувалася, як і постать санітара, що нечутно підходив до нього.

― Хтось турбується про тебе, Малецький, і дещо тобі передає, ― прошепотів санітар і ворухнув стегнами, імітуючи злягання. ― Те, що ти дуже любиш!

― Ну, та давайте, пане Мухо! ― Малецький проковтнув слину. ― Ну, давайте!

― Тихо, макітро дурна, ― засичав санітар. ― Хочеш, аби запах шпондерка[23] всіх дурнуватих побудив? Ходи до нужника! Штайґуй, штайґуй![24] Там дістанеш!

Малецький зіщулився, щоб приховати від санітара своє збудження, і рушив за ним. У коридорі нікого не було. Лампа освітлювала сестринський пост і сплячу медсестру. Біля туалету Малецький зупинився. Муха стояв за ним.

― Ну, йди! ― буркнув Муха. ― У другій кабінці.

Малецький не послухався. Його ніздрі розширилися, відчуваючи навіть ледь чутні запахи поту санітара і його помади для волосся, сморід сечі з пісуарів, різкий пах лізолу й хлорки. Окрім цього вловив тонкий запах чоловічих парфумів, який дещо його стривожив. Звідкись був йому знайомий.

От і все, що він відчув. Навіть найменшого запаху вудженої солонини. Усе його збудження зникло. Він докірливо глянув на Муху. Той посміхнувся, знову зробив кілька непристойних рухів і легенько пхнув Малецького в бік відкритих дверей.

І тоді пацієнт утямив, як хтось хапає його за піжаму й затягає досередини туалету. Це сталося так несподівано, що він не встиг відреагувати чи бодай роззирнутися, щоб розгледіти нападника в темному, холодному й смердючому приміщенні. Хтось підбив йому ноги, а інший притиснув до підлоги. Запах вишуканих чоловічих парфумів посилився. Руки Малецького опинилися в лещатах залізних наручників. Скреготнув ключик. Пацієнт унюхав запах вичиненої шкіри. По кадику ковзнула пряжка паска, а тоді щось затиснуло його шию. Тиск посилювався. Малецький задихався.

Хтось сів йому на спину й шарпнув до себе його голову, затискаючи шкіряну петлю.

Запах парфумів став майже нечутним, зате посилився сморід горілки й цибулі.

― То за мого внука! ― почув Малецький.

Потому він відчував лише вологу на своїх стегнах і сідницях.

― Ще й обісрався, зараза!

― У гівнах жив, то в гівнах і здох, ― прогув з-під вікна низький, хрипкий голос.

Таким був реквієм для Анатоля Малецького.

XV

Едвард Попельський обожнював математичні порівняння, оскільки був свято переконаний, що все можна описати за допомогою математичних формул. Він уважав, що людське життя можна представити як