Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

У міру того, як Голмс мріяв і замальовував, майбутня будівля ставала дедалі складнішою і цікавішою. Але то була ще тільки стадія мрії. Йому було навіть важко уявити ту приємність, якою сповняться його дні, коли його проект здійсниться, і будівлею ходитимуть справжні жінки, з плоті та крові. Як завжди, ця думка його збуджувала.

Будувати таке, розумів він — завдання не з простих. Голмс розробив стратегію, яка не лише відводила від нього підозри, а й зменшувала вартість робіт.

Він розмістив у газеті оголошення, шукаючи будівельників та інших потрібних робітників, і невдовзі вони з’явилися і, разом із численними кіньми, взялися за земляні роботи на пустирі. Вийшла велика яма, котра нагадувала гігантську могилу, навіть так само пахла цвіллю, але робітників це не засмучувало — там можна було сховатися від літньої спеки, яка дедалі наростала. Із землею було складно. Перші кілька метрів ішли легко, а далі починався мокрий пісок. Котлован треба було зміцнити, обклавши колодами. Зі стін сочилася вода. Пізніше чиказький будівельний інспектор зауважував у своєму звіті: «Фундамент закладений нерівно, подекуди різниця висоти становить 4 дюйми на 20-футовому проміжку[22]». Мулярі заклали фундамент і зводили зовнішні стіни, а внутрішнім каркасом зайнялися теслі. Вулиця аж гула від звуку пилок.

Голмс показав себе вимогливим замовником. Коли робітники приходили до нього по платню, він знімав з них гроші за неякісну роботу, та й за гарну міг відмовитися заплатити. Вони йшли від нього — або він сам їх звільняв. Наймав натомість інших і поводився з ними так само. Робота просувалася повільно, але коштувала замовнику значно дешевше, ніж мала б. Від такої плинності кадрів була ще одна побіжна користь: кількість людей, які розуміли таємниці будівлі, зводилася до мінімуму. Робітникові можна дати конкретне завдання, наприклад провести газ у великий підвал, але в тому вузькому контексті, в якому він це виконує, це розпорядження може здатися розумним або, в гіршому випадку, просто дивацтвом.

Але при всьому цьому мулярові Джорджу Баумену праця на Голмса згадувалася як щось моторошне. «Не знаю, що й думати про цього Голмса, — стверджував Баумен. — Я пропрацював на нього днів зо два, і тут він підійшов до мене й питає: мовляв, чи не важко мені цю роботу виконувати, стіну мурувати? Спитав мене, чи не хотів би я заробити гроші в легший спосіб, і, звичайно, я погодився. Минуло кілька днів, він підійшов до мене і, показуючи на підвал, сказав: “Бачите там, унизу, чоловіка? Ото мій шваґер, і ні він мене не любить, ні я його. То вам було б дуже легко скинути під час вашої роботи йому цеглину на голову — і я дам вам за це п’ятдесят доларів!”»

Особливо моторошно було від того, як саме Голмс зробив мулярові таку пропозицію: «Так приятель міг би спитати про якусь дрібничку», — згадував Баумен.

Чи справді Голмс хотів, щоб Баумен убив того чоловіка, невідомо. Цілком могло бути таке, що того «шваґра» Голмс умовив застрахувати своє життя, зробивши його, Голмса, бенефіціаром. Існує й така ймовірність, що Голмс просто випробовував Баумена, чи не знадобиться він йому в майбутньому. Коли так, то Баумен того випробування не пройшов. «Я так перелякався, що навіть не знав, що сказати, що зробити, — признається він, — але цеглину я не скинув і невдовзі пішов звідти».

Троє людей Голмсові видалися надійними. Кожен із них працював з ним до кінця будівництва й підтримував зв’язок із ним і пізніше. Одним із них був Чарльз Чеппелл, машиніст, який мешкав неподалік окружної лікарні Кука. Спочатку він працював на Голмса як звичайний робітник, але невдовзі виявив такий талант, який той особливо цінував. Ще один — Патрік Квінлен, котрий жив на розі Сорок сьомої і Морґана в Інґлвуді, доки не перебрався до будівлі Голмса, де став сторожем. То був дрібний, нервовий чоловічок під сорок років зі світлим кучерявим волоссям і вусами пісочного кольору.

Третьою і найважливішою постаттю був Бенджамін Пайтзель — тесля, який пристав до Голмса в листопаді 1889 року. Він замінив робітника Роберта Латімера, який пішов стежити за шлагбаумом на залізничному переїзді перед аптекою Голмса. Спочатку, за словами Латімера, Пайтзель дбав про коней, задіяних на будівництві, але пізніше став універсальним асистентом замовника. Голмс і Пайтзель, здається, стали близькими друзями, принаймні настільки, щоб Голмс зробив Пайтзелеві дорогу послугу. Пайтзеля заарештували в Індіані з фальшивими чеками. Голмс вніс за нього заставу, котру втратив, коли Пайтзель, як і було заплановано, не повернувся на суд.

У Пайтзеля були акуратні риси обличчя і гостре, чітко окреслене підборіддя. Він міг би бути навіть красивим, коли б не якась похмура неситість у виразі обличчя і те, як повіки нависали над його очима, затуляючи частину райдужки. «Загалом, — писав Голмс, — я б описав його як чоловіка майже шести футів зросту (не менш як п’ять футів десять дюймів), завжди худорлявого, вагою 145–155 фунтів[23], з волоссям дуже чорним і дещо жорстким, дуже густим, без залисин; вуса він мав значно світліші, я б сказав, рудуватого відтінку, хоча мені здавалося, що інколи він фарбував їх у чорне, і від того його зовнішність сильно змінювалася».

Пайтзель слабував на цілий букет недуг: від того, що він забагато настеляв підлог, у нього боліли коліна, бородавка на шиї на давала йому носити накрохмалені комірці, а зуби боліли настільки, що в якийсь момент він мусив брати через них відгул у Голмса. Попри хронічний алкоголізм, він, за словами одного лікаря, був чоловіком «гарної конституції».

Пайтзель був чоловіком Керрі Кеннінґ із Ґалви (штат Іллінойс) і батьком