Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

– Я не твого батька син, – огризнувся той. – Був би мішок золота, тоді й побачив би!

– Годі вам пустословити! – гарикнув на них Хуржик. – Завели пустомелі! Трохи відпочили – тепер вози мазати!

Чумаки і наймити нехотя почали підводитися. Хтось буркнув:

– О! Починається чумацька неволя!

Справді, це була важка й набридлива робота. Кожного дня – двічі мазати вози. Однак кожен знав: не помажеш – не поїдеш! Тому хоча й нехотя, а побрели до своїх возів.

Пилип з Кирилом зупинилися біля своїх батових, а Івась глянув на господаря, ніби запитав: а як же мені – одному?

Хуржик прикрикнув:

– Гей, ви! Не кожен сам собі, а всі разом! Починайте з першої мажі!

Хлопці щось буркнули у відповідь, але ослухатися не посміли.

Івась витягнув з-під полудрабка міцний дубовий кілок, кинув хлопцям.

– Пилипе, я підніматиму воза, Кирило стягуватиме колесо, а ти бери мазницю та змащуватимеш вісь! Нумо, за роботу!

Мажа була важка, навантажена різним товаром, але Івась, підставивши кілок під переднє праве колесо, – а це було давнє чумацьке повір’я – починати з правого переднього, бо інакше жди поломки вісі, – легко підняв правий бік передка.

– Знімай, Кирило!

Кирило скинув колесо, власне, не скинув зовсім, а стягнув на край вісі, і Пилип швидко зачерпнув кописткою густої мазі, що пахла дьогтем і лоєм, і змастив її. Після цього Кирило надів колесо.

– Готово! Опускай!

Івась опустив воза – перейшов до другого колеса. А їх же в десяти мажах аж сорок! Надірвеш пупа, доки змажеш! Та не раз, а двічі на день! Бо мастило довго не тримається: пісок і дорожня пилюка, змішуючись з маззю, перетворюється на справжній терпуг, що швидко переїдає дерев’яну вісь.

Та й саму дерев’яну мажу – і колеса, і передок, і задок, і дишель, окрім ярем, – чумак змушений двічі за похід змазувати дьогтем. Мабуть, тому чумацький віз і зветься мажею. Це – щоб від дощу дерево не намокало та щоб у ньому трухлявина чи шашіль не заводилися. Від того і ходить чумак весь вимазаний у дьоготь, а люди думають, що він сам свій одяг змазує дьогтем, щоб уберегтися від страшної хвороби – чуми, якої легко було захопити в Криму.

Коли всі колеса були змазані, наймити пригнали волів. Кожен віл знав своє місце і звично підставляв шию під ярмо. Однак були й норовисті – упиралися, намагалися втекти. У Івася був такий – по прізвиську Лисий, бо мав білу лисину на лобі. Ніяк не хотів ставати. Івась схопив його за роги і силоміць, підганяючи пугою, притягнув до ярма, примовляючи:

– Ший! Ший!

Тобто – шию, шию вставляй між чашовиною і підшийком! А коли Лисий таки вставив шию, швидко встромив у дірки залізну занозу.

– Не крутись мені! – і пригрозив пужалном.

Хуржик уже сидів у сідлі. Пересвідчившись, що всі воли уярмлені, гукнув:

– В дорогу! З Богом! Рушай!

Він рукою махнув Івасеві, що стояв біля передньої мажі, – і валка рушила.

Шлях попереду був багатьом знайомий. З Лубен – на Хорол, узвозом – донизу і поза Лисою горою на міст через Сулу, на Солоницю, а звідти – на Ромоданівський шлях, що вів до Кременчука, на переправу через Дніпро.

Валка виїхала з Солониці в степ і розтягнулася на цілу верству. Хуржик їхав верхи на коні. Серце його сповнювалося радістю. За багато років чумакування – спочатку наймитом, а потім і господарем – він полюбив це небезпечне, але прибуткове ремесло. Так, це було ремесло, бo чумакування потребувало і знань, і уміння, що давалися нелегко, і подолання багатьох небезпек. Та, окрім того, воно п’янило свободою. Під тобою – безмежна земля, над тобою – безкрає небо, що припікає сонцем чи поливає холодним дощем. І ти серед цього безмежжя – маленька пташинка, вільна, але часто беззахисна. І це почуття волі та беззахисності перед природою, єднання з нею вельми подобалося Хуржикові. Не треба думати ні про землю, ні про сіножаті, ні про худобу та коней, ні про господарські будівлі. Все це залишилося далеко позаду, в минулому, а тут – степ та небо, сонце та вітер, ніч та день, а ще – безконечна дорога, поскрипування коліс та ярем, запахи полину, чебрецю та квиління чайки над степовим озерцем. Воля!

Хуржик дише на повні груди, підставляє лице сонцю і легкому вітерцеві, що залітає під полотняну сорочку, і окидає поглядом валку.

А їй ні кінця ні краю! Голова вже сховалася попереду, а хвіст ще тільки виповз із долини. Та й не дивно: сто паровиць вирушало нині до Криму!

Риплять дерев’яні ярма, натужно сопуть сірі воли, похитуючи рогами. Плавно, поволі сунуть битим шляхом широкі