Оксана Іванівна Думанська - Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1

Ізабеля «не помітила» цієї прикрості. Вона й справді одягала хутро на білизну, бо так було легше умовити продавців повірити в її безвихідь. Хутро дороге, білизна першокласна, то ж хіба така пані не принесе за день гроші?

— Я можу вам допомогти?

— Так... Замовте вечерю...

— Хай пані сама замовить Я не покину її в біді.

Ізабеля обдарувала свого рятівника небезпечним блакитним виблиском.

Другого дня Шимон ледве достукався до Турбійона, щоб віддати чотири тисячі долярів — майже все, що вторгував за кокаїну, змішану з кавою та тертим маком. Якби він знав, що на ті гроші Андре з Ізабельою вже запланували відкрити в Парижі залю для танців, то краще викупив би в одного мудрого американця спосіб фабрикування золота, видаючи його за знайдене в надрах землі під Будапештом.

Андре Турбійон та Ізабеля Машитинська швидко порозумілися уночі, а під ранок уже мали добре продумані перспективи спільної екзистенції. Андре не мав би такого прізвища, якби не вирішував усе швидко, піддаючись повіву (або поклику!) романтичних вітрів.

Ізабеля, тобто Анеля, надибала собі не лише коханця, а й добре едукованого[42] шахрая, що завжди мав свіжу копійку.

Власники будапештських крамниць запізно сповістили поліцію про смутну удовицю в хутрі на майже голе тіло...

 рась Маґдебурко потерпав би, якби йому довелося сидіти десь за бюрком і писати нікому не потрібні папери, що курсували від установ нижчих до найвищих. Він любив рух і небезпеку, як і кожен молодий чоловік, який ще не обсівся дітьми, дружиною і недружніми її родичами, що взяли б собі за моду його повчати й застерігати. І хоч серце його інколи стискалося при згадці про милу Анелю, та він проганяв від себе ту ману, якій так часто піддавалися навіть підстаркуваті чоловіки.

Ось і сьогодні перед ним сиділа жертва чоловічого віроломства — пані Рубінова: вона розшукувала рабина, що пригріла біля себе в Нью-Йорку на цілих півроку, а він, пройдисвіт, зламав дане слово й утік назад до Львова.

— То яке він слово зламав? — допитувався Юрась.

— Як то яке! Він обіцяв узяти шлюб!

Маґдебурко не сумнівався, що ця пані, хитра, як чорт, бо інакше б поплакала та й забула, а не перлася через океан шукати зрадливця.

— А иншої шкоди не заподіяв?

— Заподіяв! — ухопилася за слово Рубінова. — Він мені винен п'ять тисяч долярів.

— Позичив і не віддав?

— Викрав і втік!

Нещасний богомільний рабин Спіра, якого привели два дужі поліціянти, виглядав проти Рубінової, як комаха проти хруща. Звісно, він мав жінку й діти, яких не збирався кидати задля легковажних походеньок на чужині.

— Пані Рубінова вимагає суду і звинувачує вас в тому, що ви викрали в неї гроші, — суворо промовив Маґдебурко.

— Які гроші? — скрикнув Спіра. — Я сам їй платив за мешкання й кошерні обіди!

... Четвертий день часописи мали неабияку поживу, змальовуючи комічні ситуації із судової зали. Рабин сильно засипався, кажучи, що може заприсягнутися: він ніколи не тикав Рубінової, але не може підтвердити під присягою, що вона його не тикала, бо не відповідає за порухи сторонньої особи.

Суддя пошкодував Спіру і почав вимагати від Рубінової доказів викрадення грошей, а потім звинуватив її в тому, що вона погрозами хотіла примусити рабина покинути законну жінку з шістьома дітьми...

Юрась нареготався, перегортаючи сторінки часописів, де кожен репортер по-своєму мистецьки змальовував причину появи Рубінової на иншому континенті.

В ту мить перед Маґдебурком постало панство Маєр з Гетьманської — розпачливе й розгублене. В призначений час до мешкання не прийшли новоженці: їхня вісімнадцятилітня донька і сорокавосьмилітній наречений, що приїхав одружуватися аж із Німеччини. Нареченого згодом знайшли під костелом в безпам'ятстві, а донька ...втекла з якимось хлопцем!

— Любов не зважає не лише на гори, а й на дорогі паспорти і добру партію! — зненацька промовив Маґдебурко й отямився від своїх слів. — Перепрошую! Це я так — подумав...

Панство й не в'їхало в Юрасів афоризм. Маґдебурко хутко зібрався на Гетьманську.

В охайному помешканні пахло карболкою: господар-лікар щодня примушував служницю воювати з бактеріями. В добре умебльованих кімнатах охайно й похмуро. «Наречена, мабуть, багато читала німецької романтичної літератури, — подумав Юрась, — якщо втекла саме перед вінчанням, а не раніш».

— Ваша донька мала непевних приятельок? — спитав нишпорка заплакану довгоносу матір.

— Вона скінчила гімназію! Така мила, слухняна... Любила танці...